Ольга та Іван познайомилися три роки тому. Вона – волонтерка, яка має за плечима не менше 100 виїздів у зону бойових дій. Він – військовий медик, який врятував не одного бійця 24-ої бригади. Та зустрічалися вони на мирній землі, у своєму рідному містечку Теплик, що на Вінниччині. Спершу просто товаришували і списувалися у соціальних мережах, а потім зрозуміли, що не просто подобаються, а ніби підсилюють один одного енергією. З весіллям не поспішали, хоча родичі і не раз наполягали, мовляв пора. Та війна внесла свої корективи і щойно Івана відпустили у звільнення на кілька днів, як вони вирішили, що немає сенсу більше чекати, планувати і підбирати дату. Вчора подали заяву, а сьогодні стали на весільний рушник безпосередньо у холі одного з «Прозорих офісів» Вінниці.
«У нас не буде медового місяця, але буде медовий день, який ми плануємо провести разом, – розповідає Ольга. – Через поспіх ми не встигли запросити батьків і родичів на реєстрацію нашого шлюбу. Це для них буде сюрприз. Та маю надію, що по-справжньому відсвяткуємо після перемоги, яка точно буде. Зараз я щаслива, що ми нарешті побралися і тепер я якось впевненіше почуваюся, попри те, що чоловік вже за кілька днів поїде у гарячу точку».
Про впевненість каже і наречений. Він відзначає, що одна справа, коли вдома чекає дівчина, а інша, – коли дружина. Це більша відповідальність, яка додає рішучості і викликає бажання завершити війну якнайшвидше, щоб повернутися додому.
«Кожен учасник бойових дій, який пройшов Донбас, відчував, що припинення вогню не надовго. Нам треба довести цю справу до кінця і зараз саме час. Так думають усі хлопці, яких я знаю, – відзначає Іван. – Мій брат воював на Донбасі, я, як військовий медик відслужив у гарячих точках у складі 24-ої бригади. Зараз на контракті в одному із вінницьких підрозділів. Усі налаштовані тримати оборону і гнати ворога до кордону. Адже нам є за що воювати. А сьогодні у мене з’явилося ще одне підсилення – молода дружина, з якому планую виховувати дітей… Рішення взяти шлюб виникло вчора спонтанно. На мою пропозицію: «Олю, давай розпишемось» вона одразу відповіла: «Так!». Досі не віриться, що це сталося. Сьогодні я почуваюся щасливим».
У наречених не було пафосного святкування, навіть святкового торту. Розписалися, зайшли у кав’ярню на імпровізований солодкий стіл і додому, бо часу щоб насолодитися спілкуванням одне з одним у них не так багато. Кажуть, як Україна здобуде перемогу будуть святкувати не один день, тиждень і місяць.
Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця, «День», фото авторки
