«Я пишу ці рядки влітку 1999 року, і, наскільки мені відомо, в Україні немає пам’ятника жертвам колективізації. Число жертв сягає мільйонів, і вони ще офіційно не вшановані ні урядом, ні більшістю людей, що живуть в Україні. Взагалі пам’ятники жертвам соціалізму — рідкість у всіх країнах колишнього СРСР. Навіть голод 1932–1933 років, що забрав як мінімум шість мільйонів українських життів, має мало Монументів Пам’яті. Що означає і недбалість за умов політичного тиску, що продовжують чинити апологети соціалізму, ще досить впливові в Україні?
Якби моя бабуся встала…
Метрика про народження бабусі, 1903 р. Архип Соколович, 1900-ті роки. Однокурсниці у дворі інституту шляхетних панянок, біля пам’ятника царю Миколі І, засновнику. Зараз у цій будівлі на вул. Інститутській — Міжнародний центр культури і мистецтв, а в 1930-х були катівні НКВС. Шматочок табеля про успішність вихованки Київського інституту шляхетних панянок, 1915 навчальний рік.
«…Соціально ворожий елемент, який чинить спротив совєтській власті»
Агнія Соколович з моїм півторарічним батьком, 1930 р. Фото зі студентського квитка Семена Лісничого з печаткою Київського кооперативного інституту, близько 1926 р. Свідоцтво про народження мого батька, Віктора Лісничого, 1929 р.
Про Великий голод
Як говорити з дітьми про Голодомор
Моя бабуся, їй тут років 65, Гадяч, у квітнику біля будинку, в якому вона пів життя знімала кімнатку.
