Давайте чесно: ця війна буде довгою, ніхто не знає коли вона закінчиться, але приблизно зрозумілі лише два можливих фінали цієї війни. Або Україна збережеться як незалежна держава і в українського народу буде шанс на розбудову власної країни за власними правилами та цінностями. Або Україна буде знищена і український народ буде знищений також. У другому випадку геноцид є невідворотнім, це вже не треба доводити – ми бачимо початок заселення Донбасу росіянами замість знищеного під час захоплення міст та сіл українського населення, знищення українських книжок, заборону використання української мови, масове вивезення дітей та спроби змінити їхню ідентичність. Це вже побачив навіть Міжнародний кримінальний суд.
Відповідно, або ми воюємо, а це означає, що українці мобілізуються у військо, і тоді в нас є шанс на збереження держави та нації, або ми не воюємо, українці не йдуть у військо – і українська нація зникає зі стовідсотковою вірогідністю. Я дуже хочу, щоб ви усвідомили цю ціну ухиляння від захисту Батьківщини і невідворотного у такому випадку програшу. Ціна – геноцид, загибель мільйонів людей, виселення ще мільйонів, остаточне припинення існування української мови та культури на землях, які зараз об’єднані українською державою. За сто років тут буде чергова бурятія.
Окупований росіянами Маріуполь
Тому коли військова пише, що в 2024-му році вона б не пішла в армію через певні проблеми – я вважаю це неприйнятним, якими б причинами це не обґрунтовувалося. Вибір Аліни Сарнацької піти в армію в 2022 році і робити все що зможеш, попри страх, невміння, невизначеність – ось той вчинок, який варто поважати. Саме такий вибір має бути прикладом в будь якому році, поки йде війна чи після неї. Які б не були проблеми всередині країни, які б помилки не робило суспільство чи його частини, які б не викривалися злочини чи розкрадання з боку певних чиновників – альтернатива боротьбі за Україну настільки гірша, що у будь якої свідомої людини немає іншого вибору, окрім як в якийсь момент взяти в руки зброю та дати Присягу на вірність українському народові. Ця Присяга дається на все життя, на всі роки. Вірність Присязі не залежить від того, є закон про демобілізацію чи ні, є в країні ухилянти чи ні, розкрадав хтось бюджет чи ні. Присяга дається не владі, не президенту, не уряду, не пану полковнику – Присяга дається народові. Хіба народ більше не потребує вірності та відданості?
Дуже велика проблема статті Аліни – узагальнення. Такі слова, як «більшість», «всі», тези «вони очікували», «всі перезавантажили своє відношення до влади» не спираються на факти. В Силах Оборони України зараз більше мільйона людей. Аліна не знає і не може знати а ні їхніх думок, а ні їхніх очікувань в 2022 році. Ніяких репрезентативних опитувань військових в 2022 році не проводилося, і в принципі не могло проводитися. Відповідно, ми бачимо, як Аліна узагальнює власні очікування і досвід. Але дуже велика кількість військових – навіть з числа її підписників в соцмережах – з її думками та оцінками не погоджується. Реальна проблематика, подана крізь призму власного розчарування відсутністю перспективи покинути Збройні Сили, приводить Аліну до геть неадекватних висновків. Проілюструю це на трьох пропозиціях, яким закінчується стаття.
Зустріч бійців з родинами
Мобілізація на визначений термін. З одного боку, Аліна визнає, що війна триватиме невідомо скільки, з іншого – пропонує ввести обмежений час мобілізації. Але ЯК можна визначити час мобілізації в такій війні? Як можна його спрогнозувати, коли проти нас воює набагато більша країна? Навіщо закладати ідею демобілізації в такому випадку взагалі? Така обіцянка не буде виконана просто тому, що це неможливо, і це спричинить нове розчарування.
Демобілізація, образ успішного ветерана. Друга пропозиція фактично повторює першу, бо навіть в назву винесено слово «демобілізація». Аргументуючи тим, що військові в соцмережах висвітлюють реальні проблеми, нам пропонується цих військових демобілізувати. Це має якимось чином змінити ставлення до служби, мовляв, люди ж повертаються. Але в такому випадку на ті ж самі проблеми будуть скаржитися інші люди. Для того, щоб ставлення змінилося, треба ці проблеми вирішувати. Тоді людям, які мають безцінний воєнний досвід, буде комфортніше служити і легше воювати. І ще один аспект. Знов наявність скарг та проблем безпідставно узагальнюється, наче в армії не існує ефективних підрозділів, грамотних командирів, забезпечення, правильних рішень. Але як у такому випадку ми третій рік стримували б армію в кілька разів більшу? Правильного і унікального досвіду в нас вистачає, але скарги та ниття, на жаль, дають більше хайпу та лайків в соцмережах.
Прозорий шлях мобілізації та покарання ухилянтів. З необхідністю карати ухилянтів сперечатися не буду, а от щодо прозорості мобілізації є нюанси. Кожен охочий і так з легкістю може дізнатися все про мобілізацію. Потрібно тільки мати це бажання і витратити кілька годин на вивчення інформації. Але треба нарешті зрозуміти, що армія – не бізнес-структура. Під час війни неможливо гарантувати, що всі будуть займатися службою лише в рамках своєї спеціальності. Бойові дії непередбачувані. Може виникнути ситуація, коли не важливо, звʼязківець ти, діловод чи дронщик – треба копати, треба втримати посадку вогнем зі стрілецької зброї. Бо якщо ворог прорветься – загинуть побратими, інші підрозділи будуть змушені відступити, буде окупований ще шматок землі, який доведеться повертати кровʼю. Саме тому військова присяга каже про виконання військового обовʼязку та захист Батьківщини, а не виконання професійного обовʼязку та сумлінне витримування правил внутрішнього розпорядку.
В статті Аліна багато пише про те, що треба дати можливість демобілізувати людей, які боронять Україну вже третій рік, та про те, що треба карати ухилянтів. Але останнє речення цієї статті звучить так: «Але я справді навряд чи пішла б в армію 2024-го».
Аліно, то як ти можеш в такому випадку засуджувати ухилянтів? Це виглядає як лицемірство. Ти дала Присягу, вона не має терміну дії. А цим висновком ти в певній мірі цій Присязі зрадила.
