Вибори у Білорусі: чи чекати на Майдан?
Практично всі зовнішні спостерігачі помітили й оцінили небувалу активність білорусів на цих президентських виборах Білорусі. Зі звичного ритуалу, який проводить раз на п’ять років Лукашенко з передбачуваним результатом, ця кампанія породила цілий розсип кандидатів – “чорних лебедів”, котрі створили низку неприємностей для влади.
Провальну комунікацію адміністрації президента під час коронакризи, погіршення нереформованої економіки Білорусі підкріпила серія стихійних і масових протестів із самого старту кампанії. У багатьох зовнішніх спостерігачів склалося враження, що Лукашенко приречений і його справа – тихо провести вибори й піти. Але не все так просто.
Претенденти, які несподівано висунулися в цю кампанію, мали серйозні апаратні зв’язки, харизму і вуличну підтримку. У різних поєднаннях, природно. Фаворитом був банкір Віктор Бабарико, меценат і філантроп, який підтримував білоруську культуру і мистецтво, хоча й очолював російський “Белгазпромбанк”.
У його особі поєдналися надії бізнесу та середнього класу на реформи, і підтримка національно-орієнтованої аудиторії, і певною мірою очікування незадоволеної номенклатури та колишніх чиновників. За час кампанії він поставив відразу два рекорди: найбільша ініціативна група серед незалежних кандидатів (9 тис. осіб) і найбільша кількість зібраних підписів за своє висування – 435 тис. (за необхідних 100 тис.).
Інші кандидати теж були непростими горішками. Колишній соратник Лукашенка Валерій Цепкало, колишній дипломат і ексглава білоруської “Кремнієвої долини”, який володів широкими зв’язками як на Заході, так і в Росії, теж мав неабияку популярність серед середнього класу, жителів великих міст.
Зате серця й уми глибинки, де раніше безроздільно керував Олександр Лукашенко, вдалося завоювати харизматичному блогеру Сергієві Тихановському. Менше ніж протягом року він зміг поставити на вуха райцентри, які раніше вважали “мертвими” в політичному сенсі. І саме його кампанія становила найбільшу загрозу для влади. Хоча самому Сергієві відмовили в реєстрації ініціативної групи, тому що він перебував “на добі” на момент подавання документів, блогера підстрахувала його дружина Світлана і повторно подала документи вже від свого імені. Так вона стала кандидаткою у президенти замість заарештованого чоловіка.
У підсумку збір підписів за невідому жінку перетворився на сильний іміджевий удар для, здавалося б, народного президента. Щоб поставити підпис за Тихановську (а заразом і за інших кандидатів, окрім Лукашенка), тисячі білорусів шикувалися в кілометрові черги. А зухвала кампанія під образливим гаслом “Стоп тарган” тільки розбурхувала маси й викликала роздратування чинного президента.
І реакція не змусила на себе довго чекати – протягом місяця всіх кандидатів було послідовно розгромлено й викинуто з перегонів. Тихановського заарештували після провокації у Гродно, Віктора Бабарика заарештували разом із сином Едуардом за обвинуваченням в економічних злочинах, а Валерієві Цепкалу “зрізали” значну частину підписів, а потім підкріпили зверху перевіркою силовиків і ймовірною справою за фактом його діяльності в ті часи, коли він був чиновником. Після погроз вилучення дітей йому довелося поспіхом евакуювати їх у Москву і поїхати самому. Усі вуличні протести, спричинені таким свавіллям, швидко розігнали.
І начебто Олександрові Лукашенку після такого бліцкригу проти серйозних супротивників залишалося тільки спочивати на лаврах. Та ба. З’ясували, що основна проблема – це не підлі підступи опонентів, а політичні помилки, здійснені самим Лукашенком.
Виявилося, що за цей час зросло незалякане молоде покоління, а ті, кого роками лякали раніше, просто втомилися боятися. Втрачати стало нічого. Арешти, затримання, доба в ізоляторах, звільнення і погрози стали настільки буденною частиною життя простих білорусів, що вони втратили страх перед цим. А розвиток інформаційних технологій і неминучий соціальний прогрес привели до непомітних, але фундаментальних зрушень у білоруському суспільстві. Занадто велика частина громадян виявилася не готовою до пропозиції ще п’ять років переживати несправедливість і застій заради міфічної стабільності під патронатом суворого, але мудрого батька нації.
Склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, вертикаль Лукашенка та силовий апарат демонструють абсолютну ефективність і не видно натяків на втрату керованості. З іншого боку, занадто велика частина громадян демонструє нелояльність і не готова грати за старими правилами. Відмахнутися від них просто неможливо.
Окрім того, розгромлені політичні опоненти повернулися на політичну арену, хоча і в інший реінкарнації. Світлану Тихановську несподівано зареєстрували кандидатом у президенти, і з нею об’єдналися представники штабів знятих кандидатів Бабарика та Цепкала. Команду ексбанкіра представляла музикантка і менеджерка Марія Колесникова, а штаб Цепкала – його дружина Вероніка. Об’єднання жінок швидко охрестили “тріумвіратом”, який швидко здобув велику популярність і став символом останньої надії на зміни. Причому кампанію роблять практично без грошей (у Білорусі кандидати не можуть витратити більше ніж певну суму виборчого фонду, який усього-то трохи більше ніж $100 тис. в еквіваленті), у кандидатів немає політконсультантів, і члени команди працюють на волонтерських засадах.
Спільні виступи у регіонах знову збирають тисячі глядачів. Причому знову особливо сильно відрізняються малі міста – у райцентрі Глибоке, де живе всього 17–18 тис. осіб, на мітинг вийшли 1,5 тис. осіб, а в Бобруйську зібрали повний стадіон. Також значущі акції відбулися і в інших містах. У Білорусі такого рівня підтримки в альтернативних кандидатів не було дуже давно. Навіть, напевно, ніколи.
Але, незважаючи на це, Лукашенко віддавати владу без бою не має наміру. Мало хто вірить, що цього разу вибори не стануть фальсифікувати. Практично щодня президент відвідує військових, які переконують його у своїй лояльності. Та й різні витоки соціології демонструють, що рейтинг президента коливається в межах 30–40%. Це небагато, але цілком достатньо для утримання влади.
Отже, у громадян, які проголосували, не залишиться іншого виходу, окрім як іти на вулиці, щоб мирно захистити свої голоси. Чи вийде з цього Майдан? Сумніваюся. Так, ця кампанія показала чудеса самоорганізації та взаємопідтримки, але структур, готових всерйоз очолити протест, не фіксують. Та й на насильство ніхто не налаштований – усі учасники постійно підкреслюють саме мирний характер своїх планів. І тут можна лише додати, що в мирному характері білорусів – і їхня слабкість, і їхня сила. А найголовніший результат цієї кампанії вже досягнуто: суспільство прагне змін і готове за них боротися й далі. Наступна п’ятирічка в Білорусі обіцяє бути дуже захопливою і доленосною.
Джерело: “ГОРДОН”
