Унікальний спів, народжений на гірських полонинах, автентичні гуцульські наїдки і хліб за давнім родинним рецептом, здобутим під німецькими нагайками. У родини Романюків з села Топільче, що на Верховинщині, в гостях бували туристи і з України, і з-за кордону, пише Галицький кореспондент. Відомі артисти їхали сюди навчитися особливої техніки співу, політики і ресторатори – куштувати борщ з печі і голубці з солониною. А ще сюди їдуть ті, хто не боїться гірської тиші. Тієї, що добра для душі.
Без сварки нема господарки
У квітні буде пів століття як Василь і Параска Романюки живуть у шлюбі. Сміються, що без сварки нема господарки, а ті, які кажуть, нібито ніколи не сваряться, точно брешуть. Або живуть фіґляво – лиш про людське око.
«Бо не годен життя перейти і геть не сваритися, десь добре, десь недобре – по-всякому буває, – усміхається Параска. – Головне – виговорити все, що на думці, і забути, не носити камінь на душі. І не виносити з хати «сміття». Все, що діється вдома, має лишатися вдома».
Василь досі пам’ятає, коли вперше побачив Параску, він тоді саме малину збирав на продаж. Зразу закохався.
«То була моя судьба, – каже чоловік. – Я то моментом почув».
Обоє любили музику, танці і співанку – на тому зараз-таки зійшлися. «Досі танцюємо і співаємо разом», – сміється дружина.
Треба народитися гуцулом
Послухати Романюків до війни приїжджали з усієї України та з-за кордону. Василь колекціонує гуцульські музичні інструменти: дуда, сопілка, баян, цимбали, дримба, трембіта… І на всьому вміє грати, сам навчився. А ще має талант до різьблення. Все обійстя – в його творіннях.
Голос Параски – взагалі особливий. Жінка володіє унікальною технікою співу – «егокання», яке колись було дуже поширене серед гуцулів. До Романюків якось навіть приїздила співачка Руслана Лижичко, щоб навчитися цього гуцульського співу.
Егокання – це полонинське ехо, нагадує звуки трембіти. Так горяни перегукувалися між собою, наприклад, якщо хтось загубився на полонині, чи просто, щоб дати голос комусь з іншого горба.
Параска почала співати ще дитиною, талант передався від мами. Та мала дуже сильний голос і так красиво егокала, що туристи її називали оперною співачкою.
«Цього не можна просто взяти і навчитися, то треба, певно, народитися гуцулом, жити межи гір, – сміється господиня. – Я навчилася егокати, коли ходила з мамою випасати корів: вона співала, а я – за нею. Мені й досі найліпше егокається десь на полонині. Я тим любуюся і цей відклик у серці перетворюється на спів».
Романюки разом з дітьми мають свій родинний ансамбль «Скарби Чорногори», з автентичною гуцульською співанкою виступали по Україні, всі стіни вдома – в нагородах і грамотах.
«Композитори пишуть ноти, аби створити пісню, а на Гуцульщині музика не має нот, бо гуцульська співанка народжується серед природи і йде від серця», – каже Параска.
Тепер не до співів
Зараз Романюкам, звісно, не до співів, бо війна. Співають і грають лиш для гостей, у своєму візит-центрі, що коло обійстя. Тут можна пожити скільки хочеш, або просто завітати на істинний гуцульський обід, з автентичними співами і музикою, гірськими байками і жартами.
Все власноруч готує Параска – лише традиційні гуцульські страви: голубці з квашеної капусти, з пшеничною крупою і солониною, паляниці з бараболі і з бринзою, банош, печена кишка, борщ з білого і червоного буряка, приготовлений у печі…
Відомий ресторатор і кухар Євген Клопотенко приїжджав сюди, аби покуштувати її борщ. Сподобався. Потім Романюки регулярно передавали йому до Києва свій хліб, гуслянку (так званий карпатський йогурт) і бурищеники (печені пшенично-кукурудзяні паляниці з картоплею).
А якось у Романюків обідав нинішній прем’єр-міністр Денис Шмигаль, найбільше посмакували йому гуцульські голубці.
«Печемо і співаємо»
Ще донедавна Романюки багато років поспіль випікали хліб за особливим родинним рецептом. Їхній хліб купували майже по всій Верховинщині. А під час Революції Гідності ще й побував на Майдані. Син возив туди щотижня по 150 буханців.
Зараз печуть лише для себе і на замовлення туристам.
Рецепт особливого хліба передав Парасці її дід, а той привіз аж із Німеччини. Коли дідові було 18 років, німці вивезли його на роботу. Шість років працював у ґазди, який тримав сімейну пекарню.
«У німця все було дуже строго, – розповідає Параска. – Хліб мав пройти всю витримку – чітко як у рецепті. Німець перевіряв кожен буханець: розламував, кілька разів стискав у руці і якщо хліб не «пружинив», як губка, і не розправлявся, то робітники отримували по 25 нагайок. Мій дід там так набив руку, що його хліб завжди вдавався ідеальним. І нас так навчив».
Дідів рецепт хліба Параска тримає в секреті, бо «то є родинна справа».
Біля цього хліба треба трохи «набавитися», розповідає господиня. Коли випікали багато на продаж, то процес починали ще вночі – аби на ранок люди вже мали свіжий хліб.
«Встаємо, миємо зуби, молимося, п’ємо каву, – розповідає Параска. – Тоді місити тісто. Місимо і співаємо. Печемо і співаємо. Обов’язково в доброму настрою – інакше боронь Боже до хліба братися. Не вийде доброго хліба. Коли хліб кладеться в піч, у хаті мусить бути тихо. Ніяких бесід і навіть двері не можна відчиняти».
«Зараз продають такий хліб, ніби з клеєм, – додає Василь. – Хіба то добрий хліб? Ні ваги, ні смаку. Додають багато розпушувачу. Він сильно розпушує тісто, відповідно менше треба муки, зате багато хліба виходить. А наш хліб – смачний, важкий, пахучий, бо на дровах випікаємо. Може зберігатися майже тиждень, а коли спека – трохи менше».
Тут не кожен може бути
Василь Романюк раніше працював єгерем у лісництві й родина довгий час жила в лісі.
«Ліс – живий. І гори – живі, – каже Параска. – Тут не кожен може бути. Лише той, хто не боїться тиші. Гори дають сильну енергію. Але люди просто не вміють, або не хочуть, спілкуватися з горами, потічками, лісом».
«У горах теж є шум, але інший – добрий для душі, – додає Василь. – Коли живеш серед природи, то вмієш чути її. Річка дужче шумить – до дощу. Надвечір червоніє небо – на вітер… А часом і блуд ловить, навіть нас, горян, – є такі місця сильні. Не годен спам’ятатися де ти і як вибратися – тоді лише молитва помагає».
Наталя МОСТОВА
