Максима Марцинкевича, більш відомого як Тесак, убили не тоді, коли він був націоналістом, а коли він перестав ним бути.
Щоправда, лібертаріанство не здається мені такою вже гарною альтернативою. Та й не був він загалом ні націоналістом, ні лібертаріанцем, а шукав ідеологію, яка підходила б його радикальному характеру. Мені цей характер не подобався, не подобається його проза, його оточення і його методи соціальної санітарії. Але його вбили (або довели до самогубства, причому він попереджав, що його усунуть саме так, і вірити в суїцидну версію не потрібно). І радіти його смерті я не буду, хоча розумію, що для багатьох це почуття природне. Він ворог. Але людина – це і є істота, яка не має поводитися природно. Це визначення мені дуже подобається. І дуже подобається, наприклад, Оскар Вайльд, який наполягав на тому, що все природне огидне.
Мені здається, що сором – це якраз найбільш людська емоція, тому що вона ставить бар’єр на шляху природної поведінки. Природно брати чуже, якщо ніхто не бачить, брехати, якщо це безкарно, просувати на посади своїх (бо свої ж!) і радіти нещастю чужих (бо ж чужі!). Усе це – найбільш природна поведінка, яка випливає з людського єства, але людина тільки тією мірою цікава, якою перемагає це єство, у багатьох сенсах звірине. Ось Тесак, до речі, якраз еволюціонував, працював над собою, книги розумні читав – не думаю, що сильно змінився, але працював над цим.
Сучасна Росія вражає повною відсутністю сорому: убили людину в тюрмі (або змусили самовбитися, невелика різниця), отруїли опозиціонера, підтримали людоїдство – нормально. Що природно, те не соромно. Узагалі страшенно природна країна: робить усе, що їй хочеться, не дуже замислюючись про наслідки і користь, і – “Ашотакого?!” Та загалом нічо. Сорокін, здається, писав у “Дні опричника”: “Буде нічого”. А вийшло навіть страшніше: буде нічотак.
Коли так поводиться влада, це швидко стає зразком і для населення. Воно стрімко перестає соромитися і починає радіти чужому горю, топтати тих, хто оступився, шумно радіти нещастю сусіда.
Єство не обдуриш. Але я принаймні не зловтішаюся, бо це вже справді смертний гріх. Я своїх ворогів не відбілюю – серед них трапляються справжні чудовиська. Але коли їм прилітає, я із цією радістю борюся і принаймні не радію публічно. Недобре це, неправильно.
Джерело: “Собеседник”
Опубліковано з особистого дозволу автора
