Важко вигадати що-небудь наочніше для опису путінських часів, ніж доля двох Іванів – батька й сина Сафронових, чесних людей, журналістів, патріотів своєї країни… Старшого вбито (виконавці інсценували самогубство), молодшого обмовлено й затримано за обвинуваченням у державній зраді. Замовники цих гидот перебувають, із великою ймовірністю, неподалік один від одного, в одних і тих самих владних коридорах… Можна припускати і близькі мотиви: помста або побоювання розголошення власних злочинів.
Змушений повторити всоте: сьогоднішня “держава” – це сором’язливий евфемізм. Держава давно згнила зсередини і лежить у трусі. Ми в заручниках у злодіїв і вбивць, які захопили державні інструменти. І якщо когось із нас ще не посадили чи не вбили, то лише тому, що їм це ще не здалося доцільним.
На запитання “що робити?” відповідаю з усім відчаєм: не знаю. Але ось чого точно не треба робити – так це вмовляти себе, що мерзенні часи, у яких ми намагаємося жити, якось самі собою минуть і розсіються, перетворяться на щось більш або менш терпиме… Не минуть. Не розсіються. І тільки посилюватимуться, у міру вимивання залишків народної ейфорії…
Повторюю: у них просто немає іншого порядку денного для нас, окрім силового. Вони програли все, окрім можливості брехати, красти і карати тих, хто заважає їм це робити. Вони тремтять у “сознанье беззаконья своего”. Квапливе оголошення Путіна довічним правителем було грою ва-банк і розв’язало їм руки: назад дороги немає. А демонстративний жорсткач, зрозуміло, допоможе покласти вниз обличчям залишки суспільства. Цим вони й зайнялися.
Журналісти – ті, хто щодня заважає їм брехати і красти, – у серйозній групі ризику. Ми маємо міцно взяти це в голову і жити далі згідно з цим прозорим розумінням. А там уже особистий вибір кожного – боротися, зсучуватися, маргіналізуватися, виїжджати, вчитися проходити між цівками… Нікому не порадник.
Утім, одна гарна порада пролунала давно на одному з минулих витків російського свавілля: головне – не втрачайте відчаю.
Джерело: Виктор Шендерович / Facebook
