Рейд десантників 95-ї бригади тилами проросійських сил на Донбасі влітку 2014 року називають найдовшим рейдом бронетехніки у новітній воєнній історії. Він тривав з другої половини липня по 10 серпня. За цей час рейдові загони пройшли більше 400 км, 170 з яких — з боями на території супротивника, пише «ВВС-Україна».
Вони змогли під обстрілами організувати переправу через річку Міус для виходу з оточення інших підрозділів та відтягнули на себе значні сили бойовиків.
Про те, як проходив рейд, про рукопашні бої у Степанівці та зіткнення з російськими десантниками розказав командир операції, а нині депутат від «Європейської Солідарності», генерал-лейтенант ЗСУ Михайло Забродський.
Бійці 95-ї бригади також поділилися своїми фотографіями тих подій.
1 из 18
Гарячий липень 2014-го
Рейдову операцію частково описав Генштаб ЗСУ в аналізі боїв на Донбасі у серпні-вересні 2014 року. Але багато деталей все ще не можна розкривати, адже мова йде про дії в тилу супротивника, пояснює генерал Забродський. Влітку 2014 року він командував 95-ю окремою аеромобільною бригадою, яка була одним з найбільш боєздатних підрозділів ЗСУ на початку війни.
У другій половині липня 2014 року на Донбасі тривали важкі бої — сили АТО намагалися оточити Луганськ і Донецьк, а також заблокувати українсько-російський кордон.
Саме біля кордону ситуація була найважчою. Там, в районі Краснодона, Ізвариного, Червонопартизанська, опинилися в оточенні прикордонники, а також підрозділи 72-ї, 24-ї і 51-ї механізованих бригад і десантники з 79-ї бригади.
Окрім власне оточення, проблемою були і обстріли з території РФ, про які є свідчення з супутникових знімків. Проте Кремль до цього часу це категорично заперечує.
Підготовка рейду
За таких умов почалася підготовка до рейду 95-ї бригади та батальйону 30-ї механізованої бригади. За словами Михайла Забродського, задачі були чіткі: захоплення і утримання рубежів, знищення оперативних об’єктів ворога, дезорганізація у нього в тилу, щоб відволікти сили від боїв на лінії зіткнення. Попри поширену в інформацію, відбирали в рейд не за принципом добровольців, а за спеціалізацією бійців.
«Це ж не перша наша операція була, вже знали, хто на що здатний в бою», — каже колишній комбриг.
Від 95-ї бригади у рейд вийшло близько 600 людей: два рейдові загони, угрупування артилерії та угрупування підрозділів забезпечення.
На певному етапі залучили 1-й батальйон 30-ї окремої механізованої бригади. Це ще 400 бійців.
«Загін має бути легким, рухомим і здатним до швидкого маневру. Тому не брали з собою весь комплект підрозділів забезпечення, так званий «хвіст», бо це могло суттєво ускладнити процес», — говорить Михайло Забродський.
Початок
Виходили з-під Слов’янська. Першим серйозним зіткненням став бій під Лисичанськом 19 липня, в якому загинули п’ятеро десантників. Саме місто остаточно звільнили лише 24 липня, але у першому бою бійці 95-ї бригади змусили супротивника залишити кілька позицій та зайняли нафтопереробний завод. А також змогли забезпечити рух сил АТО далі за Лисичанськ.
Савур-Могила
Але найскладніше лише починалося. Як зізнається Михайло Забродський, найважчими у рейді були бої за Савур-Могилу, Степанівку, а також наведення переправи через річку Міус. Курган Савур-Могила, як панівна висота на багато кілометрів навколо, мав стратегічне значення, але вибити звідти проросійські сили не могли кілька днів. Це вдалося зробити 28 липня силами 95-ї бригади і техніки 30-ї бригади.
Десантники продовжили рейдові дії далі, а позиції на кургані передали іншим підрозділам. Які, утім, через обстріли не змогли там закріпитися й пізніше Савур-Могилу повторно штурмувала 51-а бригада і спецпризначенці.
Рукопашні бої у Степанівці
Далі був захід у село Степанівка. Там зав’язались бої на близькій дистанції, дійшло навіть до рукопашних сутичок.
«Ближче до центру Степанівки, де стояли вже напівзруйновані магазини і кафе, дійсно, був такий епізод», — не дуже охоче пригадує Михайло Забродський.
«Все сталося абсолютно раптово, як і буває у ближньому бою. Але наші військовослужбовці показали себе, говорячи парламентськими виразами, надефективно», — додає він, відповідаючи на питання про те, як той бій вплинув на бійців.
Переправа через Міус
Однією з головних цілей рейду було захоплення ділянки для наведення мосту через річку Міус, щоб дати можливість прикордонному угрупуванню вийти з оперативного оточення. Як каже Михайло Забродський, супротивник не одразу зрозумів, що це взагалі можливо, та не пов’язав дії рейдового загону з можливим проривом оточених підрозділів.
«Всі знали, що Міус тоді був водною перешкодою, яка дуже ускладнювала перехід на підконтрольні території фактично від Ізвариного» — пояснює він.
Під час підготовки переправи техніку роззосередили, що дозволило уникнути втрат
«Коли супротивник встановив реальні наміри, то використовував всі засоби ураження, які міг. Маневрових підрозділів у нього на той час в цьому районі не було, а от артилерію міг застосовувати, зокрема, й з того боку кордону, що виключало будь-який вогонь у відповідь», — відзначає генерал.
Саму переправу наводили під постійними обстрілами за кілька кілометрів на північ від села Дмитрівка.
«У нас з собою було два комплекти механізованого мосту. Один був пошкоджений ще на підході, й добре, що був другий. Місце обрали між двома досить високими берегами, які захищали і закривали міст від спостереження супротивника. Жодного прямого влучання у сам міст не було», — розповідає Михайло Забродський.
«Але переправа на Міусі була під обстрілом без перебільшення 24 години на добу. Постійна канонада, весь час під вогнем, це важко уявити. Снарядів вони не шкодували, били не точково, а по площі», — додає він.
Безпосередньо ж оточені підрозділи переправлялися близько шести годин. Загалом 6-7 серпня вдалося переправити через Міус близько трьох тисяч бійців та 250 одиниць техніки.
Повернення
На останньому етапі рейду десантники разом з 30-ю бригадою «пробивали» коридор на лінії «Степанівка — Красний Луч — Червона Поляна — Лутугине». Це мало перерізати комунікації проросійських формувань. Тоді ж, за даними Генштабу, в районі міст Красний Луч і Міусинськ українські військові вперше зіткнулися з російськими частинами, які видавали себе за «армію ЛНР».
Через відсутність резервів штаб АТО вирішив вивести рейдову групу 95-ї бригади.
Михайло Забродський у 2014 році командував 95-ю бригадою, пізніше був командувачем АТО, а також переформатованих Десантно-штурмових військ Тож її підрозділи пройшли по тилах супротивника до Дебальцевого й 10 серпня повернулися у свій вихідний пункт біля Слов’янська.
«На тому виході (а це не лише рейд, а і завдання до нього) загиблих у бригаді було близько 30 людей, й 150 поранених. Це майже за місяць боїв», — розповідає колишній комбриг 95-ї бригади.
Проти російських десантників
На питання про те, як дізналися, що діяти довелося не лише проти «колишніх шахтарів і трактористів ополчення» (як на цьому наполягають у Кремлі), а і проти кадрових російських військових, Михайло Забродський каже, що розуміння цього прийшло ще до рейду.
Про це, наприклад, свідчили інженерні обладнання проросійських формувань під Слов’янськом: «Підхід свідчив, що там працювали професіонали. Тому що є розділи у військовій справі, які вимагають певних навичок, а головне — досвіду».
Далі з «російськими кадровиками» 95-а бригада зіштовхувалася у різних точках, зокрема під Лисичанськом.
«Коли вражається машина з особовим складом, а там всі одягнені в однакову форму і в декого навіть були документи при собі — які ж могли бути сумніви?» — запитує український генерал.
«Вони на той час, на відміну від «зелених чоловічків» у Криму, навіть не приховували ні своєї приналежності, ні своєї присутності», — додає він.
Інше свідчення — захоплена радіостанція, по якій певний час слухали переговори супротивника.
«Чіткий радіообмін, постановка завдань — завжди можна зрозуміти, коли між собою спілкуються професіонали. А якщо додати ще відомий «говорок», то це однозначно викриває належність до певної етнічної групи. Всі сумніви зникають», — пояснює Михайло Забродський.
Тоді ж вперше українські десантники зійшлися з російськими «ВДВ».
На Донбасі українські десантники вперше зійшлися на полі бою проти російських колег. До 2014 року на пострадянському просторі існувало неформальне «десантне братерство», але після початку війни українська армія замінила свої ВДВ на ДШВ — Високомобільні десантні війська стали Десантно-штурмовими військами
Підрозділи, які вважаються елітними і в українській, і в російській арміях, тоді ще мали однакову символіку: блакитні берети та блакитні тільники, які пішли ще з радянської традиції.
«Напевно, вперше у воєнній історії блакитні берети воювали проти блакитних беретів. Але тоді ніхто не думав, які це десантники: псковські, тульські чи якісь інші, це був супротивник. Поле бою залишилося за нами», — говорить Михайло Забродський.
Пізніше в Амвросіївському районі на Донеччині українські військові взяли у полон десять бійців 331-го полку 98-ї «Свірской» дивізії повітряно-десантних військ РФ. У Росії тоді пояснили їхню присутність в Україні тим, що вони патрулювали кордон і випадково перетнули його на непромаркованій ділянці.
Забезпечення рейдових загонів
Забезпечення продовольством, боєприпасами та пальним — ключове питання для рейду.
«Брали їх максимально, тому що розуміли, що все може трапитися і ніякого підвозу точно не буде», — каже генерал Забродський.
«Особлива увага була до артилерійських боєприпасів. Поки жива твоя артилерія, ти можеш виконувати завдання», — відзначає він.
Транспортували основну масу забезпечення на своїх бойових машинах БТР-80. А також допомагали «трофеї»: «Як ми і передбачали, супротивник використовував такі ж боєприпаси, те ж пальне і навіть ті ж машини, що і ми. Тому з певного періоду проблеми з цим зникли».
Вивезення поранених та вбитих
Евакуйовувати вбитих та поранених з території за лінією зіткнення було проблематично.
«До того, як перейшли Міус, евакуація поранених ще працювала, хоч і важко. З-під Саур-Могили, наприклад, не могли вивезти поранених більше доби. Кругом був супротивник», — пригадує Михайло Забродський.
Але далі вивозити просто не було куди.
«Тому всіх поранених і загиблих просто везли з собою, не було іншого виходу», — каже екскомбриг 95-ї бригади.
«Залишати загиблих — це було, м’яко кажучи, нечесно, якщо взагалі не злочин», — наголошує він.
Найдовший рейд бронетехніки?
У 2015 році американський військовий експерт та президент Potomac Foundation доктор Філіп Карбер у статті «Вивчені уроки російсько-української війни» назвав рейд 95-ї бригади «найбільшим та найдовшим рейдом бронетехніки у тилу ворога у зафіксованій воєнній історії».
«Історія знала і більш тривалі по часу рейди, згадати хоча б партизанські рейди Ковпака під час Другої світової війни. Так само рейдові дії застосовували для боротьби з наркокартелями у Південній Америці чи радянські війська в Афганістані», — коментує Михайло Забродський.
Але відзначає, що доктор Карбер, вочевидь, писав саме про новітню воєнну історію: «Під час наших зустрічей доктор Карбер наполягав саме на такому трактуванні — що це тривалий час не застосовувалось».
Генерал зізнається, що постійно згадує про рейд: «Він постійно сниться. Постійно повертаєшся до тих подій, аналізуєш, думаєш — можливо, щось можна було зробити краще. Особливо з огляду на те, що знаєш зараз».
«Але відчуття задоволення не зникло, завдання ми виконали. Нічого не було дарма», — заявляє Забродський.
Інформація — одна з граней війни! Підписуйтесь на аккаунт «Інформаційного спротиву» в Twitter — посилання на наші ексклюзиви, а також найрезонансніші новини України та світу.
