РСЗВ «Ураган» угруповання військ «Восток» армії РФ на одній із ділянок лінії бойового зіткнення, Донецька область, 11 серпня, 2024 рік.
Артилерія – єдність офіцерів, що управляють вогнем та бойовою роботою, сержантів та кваліфікованих молодших спеціалістів (обчислювачів, топогеодезистів, розвідників, тощо), гармат різних типів, боєприпасів різних типів та запасних стволів. Якщо один з компонентів цієї єдності випадає, то і вся система довго не протримається. Я навмисно не згадую підсистеми артилерійської розвідки, гідрометеорологічного забезпечення, інших складових підготовки стрільби та управління вогнем.
Яка з цим усім ситуація у противника?
У радянської армії було вісім артилерійських училищ, з котрих три були в Україні. Інші п’ять в РФ були специфічні: два готували інженерів по ремонту артилерійського озброєння і боєприпасів (Тульське і Пензенське, їх випускників не навчали управлінню вогнем), Свердловське навчало замполітів для артилерії та танкових військ і лише Ленінградське і Коломенське навчали артилерійських командирів. Обидва трансформували до непізнаваності: Санкт-Петербурзьке на правах факультету артилерійської розвідки приєднали до складу Михайлівської артилерійської академії, а Коломенське сьогодні – Центр безпілотної авіації. До наших днів дожили Михайлівська військова артилерійська академія та Пензенський артилерійський інженерний інститут.
Підготовка молодших спеціалістів здійснюється в 631-му (Саратов) та 681-му (Муліно Нижегородської області) навчальних центрах бойової підготовки та 60-му навчальному центрі бойового застосування ракетних військ та артилерії (Знаменськ Астраханської області. Ага, той самий Капустин Яр).
631-й навчальний центр бойового застосування артилерії.
Вся система підготовки кадрів, яка пережила реформування, готувала на рік 700 офіцерів-артилеристів і десь 4500 кваліфікованих молодших спеціалістів.
У 2021 році росіяни вирішили, що для нормального масштабу агресії цієї кількості фахівців буде недостатньо і перерахували випускників військових кафедр і профільних факультетів 10 цивільних вузів, де навчали артилеристів запасу. Це дозволило закрити до 80% вакансій в артилерії. Період з 2014 по 2022 також декому відкрив очі і в РФ раптово для себе з’ясували, що в арті – слабка підготовка через невеликий настріл, бракує сучасних систем управління артилерійським вогнем, БПЛА – люта екзотика, з котрою не зрозуміло як працювати (в кращому випадку на один дивізіон припадав один “Орлан-10”. У нас, до речі, не припадало взагалі ніщо. Перші “Фурії” та “Лелеки” в штат почали надходити в 2016-му).
Наш досвід АТО і потім ОС промовисто казав, що персонал артилерії – ціль пріоритетна і з першого дня великої війни наші викошували цих спеців, бо вчити їх довго і складно. З іншого боку, ворог відкрив курси прискореної підготовки артилеристів, 3-5 тижнів (радянська норма – 5,5 місяців). Цю тему, до речі, швидко зрозуміли всі категорії військових заробітчан – мобіки, зеки, потенційні контрактники, адже артилерист все ж таки живе в армії імперії вуличних сортирів довше за штурмовика. Навіть мінометник якогось там загону “Шторм”. Звісно, що далеко не все погано аж настільки, десь мають траплятися і нормально навчені бійці, інакше хто ж був біля 25451 уражених гармат-мінометів?
Покинута окупантами ‘Хоста’ , російська 120-мм самохідна артилерійська установка, в Старому Бикові, квітень 2022.
Брак офіцерів-артилеристів – проблема набагато серйозніша: випустити п’ятий курс з Михайлівської академії у 2023 році довелося вже у навесні (1000 офіцерів), 4-й курс став 5-м вже 30 травня і випустився весною 2024, хоча мав би у 2025-му. У 2024 академія мала недобір: у 2023 конкурс був 0,9-1 кандидат на місце, у 2024 – вже 0,5-0,8. Будемо вгадувати чи всі поступили? Сумління українських контрбатарейних борців змусило МО РФ у 2024 відкрити Саратовське вище артилерійське командне училище (за совєтів то було ракетне училище, готували офіцерів для “Точки” і “Смерча”) та набрати 300 курсантів.
Зусилля системи “військові ВНЗ + військові кафедри десяти цивільних ВНЗ” дозволили наростити чисельність офіцерів-артилеристів з 700-1000 до 2000-2500 на рік. Але навіть така кількість не покриває поточних втрат.
Тепер – про гармати
Підрахунок The Military Balance свідчить, що на початок 2022 року росіяни мали у військах понад 8000 гармат і мінометів всіх типів та 1000 РСЗВ, тобто в 3,5 рази більше, ніж Сил оборони України. На базах зберігання припадали пилом ще понад 22000.
Бухгалтерія війни – 2025
Основою артпарку Росії тоді намагалися зробити САУ 2с19 модифікації М2. Нею комплектувалися дивізіони мотострілецьких бригад та артполки дивізій, тобто ворог навмисно стирав різницю між полковою і дивізійною артилерією, хоча ці дві тактичні ланки мають різну глибину бойових задач.
Російські військовослужбовці ведуть вогонь з 152-мм гармати «Гіацинт-Б» у Курській області РФ.
Весь артпарк (і наш також) тоді перебував у просторі, обмеженому дальностями 20-24 км. Якщо є активно-реактивні снаряди (котрими нікого стріляти не навчали і знайти від них таблиці стрільби – менінгіт з ускладненнями), то – до 30 км. Відрізнялися 2с5 “Гіацинт-С” і 2с7 “Піон” – 28 та 40 км відповідно. Анонс 2с35 “Коаліція-СВ”, котра начебто стріляє на 70 км, – екзотика, а не норма постачання.
Інтенсивні бойові дії та неналежний догляд за гарматами потребує змінних стволів. Залежно від калібру ствол має ресурс від 1000 до 6000 пострілів, після чого його треба замінити. А зробити ствол не так вже й легко. У світі є менше двадцяти країн з розвиненою металургією, здатних виробляти таке. В СРСР було чотири заводи, котрі цим займалися – завод №9 (Єкатеринбург), “Титан-Баррикады” (Волгоград), “Мотовилихинские заводы” (Перм) та “Буревесник” (Нижній Новгород). Росії така металургія нікому цікава не була і виробництво знизилося до 1% від радянських, обсягів. Реально працював лише завод №9. Труби для РСЗВ робили на “Мотовилихинских заводах”.
У найкращі роки СРСР виробляв до 4000 артилерійських стволів на рік, але середньорічний випуск не перевищував 1400 стволів для арти та до 500 – для танків. Спадок по стволах у 1991 – приблизно 17 тисяч стволів. Міноборони РФ щороку замовляло десь по 60-100 стволів, з котрих 20-30 потрапляли на зберігання. З урахуванням двох війн в Чечні, інших витрат, ефективного менеджменту та господарчої діяльності російських прапорщиків на кінець 2021 в Росії залишилося близько 4000 стволів. При витраті 5-6 мільйонів снарядів на рік запасу має вистачити на два роки.
Виробництво на ‘Мотовилихинских заводах’.
З початком війни в 2022 році виробництво артилерійських і танкових стволів в Росії зросло до 15-20 штук на місяць або близько 200 на рік. У 2023 році випуск вдалося збільшити до 25-30 штук на місяць або 350 на рік, у 2024 році він досяг 40 штук на місяць або 450 на рік. Прогноз на 2025 рік – 400-450 стволів. Теоретично, лише завод №9 в Єкатеринбурзі може виробляти до 6000 стволів на рік. Можна відновити виробництво в Пермі, Волгограді та Нижньому Новгороді, але є нюанс: два останні підприємства функціонують у форматі конструкторських бюро, а їх виробничі потужності були втрачені ще до 2010-х років. Їх максимум – випуск дослідних партій та освоєння бюджету.
Кілька слів про металургію: сталь для ствола – високолегована, складної рецептури, з купою присадок (вольфрам, молібден, хром, нікель, ще з десяток рідкісноземельних металів). Зробити сплав можна лише в мартенівській печі. Виробництво має етапи: виплавка заготовки, свердління, нарізка. Якщо ствол великого калібру, то це взагалі складна конструкція з декількох труб, які різними способами одягають одна на одну, що довго і складно технологічно.
Якось у роки служби в Німеччині полку треба було здати на металобрухт німцям старий ствол від Д-20. Для цього його треба було порізати на частини по метр двадцять. Ось один відріз обійшовся в тиждень роботи та два балони ацетилену. Гарматна сталь – це щось, я маю вам сказати!
Заготовки робили “Мотовилихинские заводы”, ВМК “Красный октябрь” у Волгограді та “Юргинский машиностроительный завод” у Кемеровській області. Мудрий менеджмент довів у 2020 році “Красный октябрь” і “Юргинский машиностроительный завод” до банкрутства, чим порадував Україну. Але частину виробництва з “Мотовилихинских заводов” перекинули на дочірню “Камасталь”, де було шість мартенівських печей, які на початку 2000-х років замінили на електродугову піч ДСП-60 фірми FUCHS Systemtechnik.
Продукція у дворі ‘Мотовилихинских заводів’.
Станом на січні 2025 року росіяни мали 5100 гармат і мінометів, 3980 з них працювали на фронті. Втрати на полі бою змусили кремлівських дістати зі складів старі 152 мм Д-20 (ми самі так зробили, просто не було інших) та 130 мм М-46 (я таку лише бачив, але не вивчав в другій половині 1980-х в Ленінградському артучилищі).
Ті ж резони змусили Москву жебракувати в Ірані та КНДР. Втрати САУ – 50% від загальних втрат арти, тому ми побачили північнокорейський “Коксан”. Тож чітко проглядається тенденція поступового перетворення арти РФ в суто причіпний шалман. Роль САУ частково виконують танки із закритих вогневих позицій.
З інших проблем зазначимо обмежені машинобудівні потужності, брак спецсталей, хрому (на всю Росію – лише два заводи: “Хромпік” в Свердловській області і “Новотроицкий завод хромовых соединений” в Оренбурзькій області). Новотроїцький завод припинив виробництво хрому в березні цього року, адже санкції – лише на користь, замість руди Казахстан впевнено показав комбінацію з трьох пальців. Брак хрому у сплаві, з котрого виготовлений ствол, знижує його ресурс до 1000 пострілів. Стволів для САУ взагалі не роблять і ремонтують такі машини все більш поширеним методом канібалізації. Запасу вистачить на кілька років, а успіхи імпортозаміщення лишать противника без запасу стволів взагалі вже у 2027-му.
Вишенька артилерійського тортику – снаряди
СРСР мав 180 арсеналів, баз і складів, де тримав 15 мільйонів тон ракет і снарядів. Майже все дісталося Росії. Станом на 1 січня 2013 року там зберігали лише 3,7 млн тонн, а придатних до застосування снарядів було лише 2,6 млн тонн. 1,1 млн тонн були “некондицією” через ненормативні умови зберігання.
Шойгу перевіряє автоматизовані лінії виробництва артилерійських, танкових, мінометних снарядів різного калібру та некерованих авіаційних ракет.
З 2014 по 2021 рік в Росії виробляли в середньому 600 тисяч снарядів і ракет усіх калібрів на рік, з яких 152 і 122 мм снаряди становили до 200 тисяч. У 2010-х роках виробництво снарядів і ракет зросло до 300 тисяч на рік. За програмою відновлення боєприпасів (була у росіян і така) у 2014-2021 роках накопичилося близько 200 тисяч реактивних снарядів і 5,7 млн звичайних осколково-фугасних. Тобто на початок вторгнення ворог назбирав приблизно 11,7 млн снарядів і 240 тисяч РС для РСЗВ.
Початок війни – по 20000 пострілів на добу по Силах оборони. РФ витратила лише у перший рік боїв до 7 млн снарядів. У 2024 ворог вже робить по 14000 пострілів щодоби, лише іноді вистрибуючи на 37-40000. За рік витратили лише 5048000 снарядів. Зараз росіяни всерйоз вірять, що цього року їм вдасться вийти на витрату в 6 мільйонів.
Піднятий з колін ОПК РФ не зміг закрити потреби армії в снарядах та подає 205-208 тисяч артилерійських снарядів усіх калібрів на місяць або близько 2,5 мільйонів на рік. І наростити випуск не виглядає реальним: не вистачає металу, пороху, кваліфікованих кадрів, верстатів, вже зараз значну частину нових снарядів виробляють з пластиковою гільзою через брак сталі та латуні.
Вимальовується рівняння: хочуть витратити 6, є 2,5. Як покрити дефіцит в 50-55%?
Металеві уламки балістичних ракет, які були випущених по Харкову. Попередні висновки спеціалістів – це північнокорейські ракети HVASON 11GA (KN-23).
А навіщо тоді друзі? Ще у 2023 25% витрачених росіянами снарядів були корейськими та іранськими, а у 2024 – вже 80%! Російське ж виробцтво працює лише на поповнення складів. Отримати на фронті снаряд, зібраний в Росії, – велика удача. Чому? Там можна щось корисне для стрільби прочитати. А ось на снарядах, маркованих по-корейськи або на фарсі середньостатистичний росіянин може прочитати приблизно нічого. Такі нюанси, як більш енергетично потужний іранський порох (технологія – британська, ще часів початку 20-го століття), заряди, сконструйовані під більшого розміру зарядну камору, більша навіска пороху в гільзі, довші стволи іранських гармат, враховані не були. Завдяки іранським постачальникам у ворожих гармат просто відривало дульні гальма, а іноді для розриву ствола вистачало 40 іранських пострілів на добу.
Але іранське, яке за філософією своєю – колишнє британське, – не біда. А ось північнокорейське! У різних партіях використовуються різні типи пороху, навіска може відрізнятися навіть в рамках однієї партії, маркування снарядів часто не відповідає дійсності, неякісні корейські підривники не гарантують спрацьовування снаряда біля цілі. Повірте на слово артилеристу зі стажем під 20 років, що описана картина на 100% відповідає ТікТок тренду “Люда, нам ***дець!”. Притомні гармаші противника, котрих Сили оборони ще не повбивали, вимушені зважувати снаряди та порох прямо на позиціях. Інакше дізнатися, куди полетить черговий продукт північнокорейського ОПК, неможливо. Особо просунуті практикують змішування російського, іранського та північнокорейського пороху, що порушує всі мислимі правила безпеки і робить результати стрільби остаточно непередбачуваними.
Капуста по-корейськи. Як воюють проти України військові з КНДР
Загалом зброярі Ина забезпечили Росію купою проблем: з кожних 10 пострілів 2-3, а в поганий день – 6-7, розриваються в бойових порядках самих же росіян. Снаряди відрізняються за вагою (дозволяється відрізнятися на плюс-мінус 1%, тобто 122 мм снарядам – на 210 грамів, 152 мм – на 460. Це – ліміт, більше чи менше – брак, котрий не покидає завод і йде в переплавку). Якщо є можливість, то корейські підривники замінюють російськими. Хоч якась впевненість. Загальний результат – ворог намагається не стріляти по цілях ближче 1000 м від своїх військ корейськими подарунками (для нормального снаряда рубіж безпеки – 400 м). Команда “жопи нижче, працюємо Кореєю” стала нормою. Про стволи ми поговорили вище.
САУ 2С3М «Акація» армії окупантів.
Поставимо діагноз артилерії противника
Російська арта програє в дальності стрільби сучасним артсистемам НАТО десь удвічі, діапазон дальностей в 20-40 км залишається недосяжним для армії РФ. Компенсувати переваги, які набули українські артилеристи завдяки “Кропиві” так і не вдалося. Російські системи “Акація-М”, “Сузір’я-М2”, “Андромеда-Д”, “Капусник” не находять поширення у військах. Те, з чим ми вже воювали в 2015-му, лише зараз з’являється у противника, зокрема, розроблені ентузіастами аналоги “Кропиви” – ПУО-10Е, артблокноти від групи AASoft та інші продукти. Встановлений на цивільних смартфонах і планшетах цей софт дозволяє навіть слабо підготовленим артилерійським і мінометним обслугам вести досить точний вогонь.
Українська артилерія демонструє в циклі “виявлення цілі – вихід на позицію – наведення – один пристрілочний – коректура – вогневий наліт 2-4 швидким вогнем – залишення позиції” час 6-7 хвилин (у 2022-му було десь 15 хвилин). Росіяни так не можуть, а затримка практично гарантує смерть або від вогню українського контрбатарейного підрозділу чи дрона. Аналогічні показники в аналогічному циклі у противника в 2022 становили 3-3,5 години, а в особливо запущених випадках – добу. Сьогодні вони виходять на рубіж 15 хвилин на Курському, Покровському, Новопавлівському, Гуляйпільському напрямках. На інших – вже не 3 години, але ще й не 15 хвилин.
Робота реактивна артилерійської бригади 23-ї ОМБр Сухопутних військ ЗСУ.
Біжи і стріляй. Сили оборони отримали новітню німецьку САУ
Якщо футбольна тактика “бий – біжи” у бойовій роботі батарей прижилася, то ось в житті складів боєприпасів ніяк не може. Бігати не виходить. Українські дрони та баражуючі боєприпаси взяли під контроль тактичну глибину бойових порядків (20-30 км), що не дозволяє застосовувати арту дивізіонами, що знизило частку виконаних нею вогневих завдань з 90% до 50-60%.
Власне, діагноз: у 2024-му війна набула формату Першої світової, бій піхоти, підтриманої артилерією. Артилерія противника деградує швидше, ніж припускали аналітики. Авіація, як засіб підтримки, має такі самі проблеми та не може замінити артилерію, як ультимативний засіб вогневого впливу, за винятком окремих оперативних епізодів на кшталт штурму Торецька, коли на землі були створені умови для панування над полем бою в одному окремому районі.
Росія критично залежить від поставок боєприпасів з Ірану та КНДР. У випадку припинення поставок запасу вистачить на рік війни, але без розв’язання проблеми виробництва спецсталей та хрому зокрема ворог набагато швидше лишиться без гарматних стволів.
