Покоління сиріт. Як спілкуватися з дітьми у втраті

Що відчуває людина, а тим більше дитина, коли втрачає батьків, однокласників, родичів? Чи можна змиритися з втратою? Забути? Чому загиблий тато залишається в уяві дитини і яким має бути цей образ? Що ми будемо відчувати з часом? Ці питання привели мене до психологів.

Лариса Рибик Лариса Рибик й Інна Варениця

Ми розповідали з початку війни і писали про те, що з дітьми треба розмовляти і як треба повідомляти дітям про втрату. Дуже важливо враховувати, що коли ми повідомляємо про втрату, це повинні бути певні… я не можу сказати умови, але бажані такі нюанси. Наприклад, якщо вдома повідомляємо, ми можемо м\’яку іграшку дати дитині або якийсь плед. Бо повідомлення про втрату — це завжди шокова реакція. Одна з шокових реакцій, яка може виникнути — це озноб. І дитинка може зігрітися, може взяти цю м\’яку іграшку, щоб її обійняти. Якщо є можливість і ви на вулиці, обов\’язково візьміть зі собою якийсь м\’яч. Або якщо у вас є собака — підійдіть із собакою. Тому що повідомлення про втрату — це не те, що ви сказали одну фразу, завершили розмову й пішли. Ні. Це довга розмова. Це дитині треба подумати. Дитині треба сформувати питання, тобто це не одна фраза. Ми не просто сказали дитині: «Твій тато помер». Ні. Дитина повинна собі в голові це вкласти. Діти зазвичай це вкладають через гру. Будь-якій дитині потрібно піти і якось погратися, неважливо як: щось штовхнути, переключити увагу.

— Лариса Рибик

Інна Варениця

Я почала досліджувати, і з\’ясувалося, що це нормально, це нормальні реакції горя. Я не зла людина, я не погана людина, я не роздратована — просто мені боляче. Мені боляче, і ці реакції — це про біль, а не про характер людини.

— Лариса Рибик

Лариса Рибик Лариса й Інна під час інтервʼю Лариса Рибик й Інна Варениця

Коли ми не можемо підібрати слова, можемо просто мовчати. І це також нормально, бо очі кажуть іноді більше, ніж слова.

Мені дуже подобається теорія Вільяма Вордена, що ми розв\’язуємо певні задачі. Це задача в першу чергу прийняття реальності втрати. Потім відреагування наших емоцій — і це якраз активний процес. Ми не чекаємо, коли емоція якась прийде або піде. Це усвідомлення свого емоційного стану. Ми не можемо пригнічувати ці емоції, а усвідомлювати можемо. А потім це вже пошук нових сенсів і реорганізація життя — така адаптація до нових умов життя. І це якраз активна позиція скорботного, коли він не може змінити смерть, але може змінити життя власне.

Лариса Рибик й Інна Варениця Лариса Рибик й Інна Варениця

Ми ніякими діями не можемо змінити втрату. Смерть — це не помилка, її неможливо виправити.

Просто смерть — це частина життя, і вона є в нашому житті.

Інна Варениця

«Найкраща інвестиція зараз — посилити стосунки з іншими». Розмова з Антоном Семеновим, засновником проєкту «Як ти, брате?»

Лариса показує Lero — застосунок для підлітків, які переживають втрату Cкрини програми LERO Cкрини програми LERO Cкрини програми LERO

Я збираю різні дослідження. Збираю різні підходи і переробляю їх саме для наших українців, враховуючи нашу ментальність.

Інна Варениця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *