Отже, що таке політика «Школа офлайн» і звідки взялася цифра 300 тис. школярів
Офіційно мета політики «Школа офлайн» — забезпечити можливості для офлайн-освіти якнайбільшій кількості дітей.
Причини очевидні. За останні два роки, до яких варто додати попередні роки ковіду, з одного боку, маємо великі освітні втрати в академічній частині й так само в м’яких навичках. З іншого боку, через перманентне дистанційне навчання діти втрачають у соціалізації. І перше, і друге важко заперечити.
— Нам важливо хоча б частково виводити дітей у соціальний простір. Бо спостерігаємо дуже негативні сигнали через тривале онлайн-навчання. Для дітей початкової школи це взагалі катастрофа. У них не формуються засадничі речі: уміння навчатися, фокусувати увагу, базові соціальні навички, як взаємодіяти між собою, з учителем, як поводитися на уроці. У підлітків свої проблеми: самотність, складнощі в адаптації до очного навчання, коли вони вступають до університетів, — перераховує міністр освіти і науки Оксен Лісовий. — За цей онлайн, що затягнувся, ми заплатимо мільярдами. Кожен громадянин заплатить недоотриманими доходами й загалом країна заплатить просіданням ВВП. Бо втрачаємо якість людського капіталу.
Оксен Лісовий
Тож у міністерстві поставили за мету повернути за парти 300 тисяч дітей. Про кого йдеться? По-перше, це діти з прикордонних, прифронтових і тимчасово окупованих територій, які з родинами вимушено переїхали в безпечніші куточки Україні, але продовжують навчатися у старих школах онлайн. Таких з офіційним статусом ВПО, тобто тих, кого МОН може порахувати, — 121 тисяча учнів.
Решта — діти, які залишаються вдома на тих самих прикордонних і прифронтових територіях, але не можуть навчатися офлайн через безпекові ризики. Для них рішення полягає в будівництві укриттів там, де це дозволяє ситуація, та, приміром, у забезпеченні громад автобусами, щоб підвозити дітей до шкіл-осередків, які мають укриття.
То що там з укриттями
У наказі, який тепер регулює порядок здобуття середньої освіти в умовах воєнного стану в комунальних школах, МОН прописав, що очне навчання можливе, якщо в закладі освіти або на відстані до 500 м від нього є захисні споруди.
У 2024-му на будівництво укриттів виділили 2,5 млрд грн субвенції. Усі кошти розподілили між закладами з прифронтових і прикордонних регіонів. За підрахунками МОН, у Харківській, Сумській, Запорізькій, Херсонській, Чернігівській, Донецькій, Луганській і Дніпропетровській областях через брак сховищ дистанційно навчаються близько 400 тисяч учнів.
Зараз на тій чи іншій стадії реалізації перебувають 57 проєктів, але всі мають завершити до кінця року. Це дозволить повернути за парти 45 тисяч учнів за умови, що частина укриттів працюватиме у дві зміни.
Нещодавно уряд погодив ще 5 млрд грн перехідної субвенції для регіонів, де з безпекових причин найбільша кількість дітей навчаються онлайн. Ще є якась частина донорських проєктів, а також подекуди фінансово спроможні громади будують укриття за свої кошти. Усі разом вони потенційно додатково охоплять десь 130 тисяч дітей.
На бюджетні кошти можуть розраховувати школи, де навчаються щонайменше 200 учнів. З цього правила є винятки. До питання, звідки воно взялося і, власне, на що впливає цей мінімальний поріг, ми ще повернемося.
Учениця під час онлайн-уроку в шелтері для ВПО в Запоріжжі
— Так не зовсім коректно казати, бо все ж укриття працюватиме десятиліттями, а проте, щоб вивести одну дитину офлайн, сьогодні ми платимо в середньому 100–150 тис. грн. А є випадки, коли ця цифра ще вища. Приміром, Кочубеївська громада Херсонської області. У них тільки одна школа, і в ній не набереться навіть 200 дітей. До того ж є певні особливості ландшафту й геології, які здорожчують проєкт. У таких випадках маємо заплатити за дитину 300 тис. грн. Але це виправдано, — каже Оксен Лісовий.
Іванна Коберник: «Боюся, консервативні вчителі казатимуть: “Тут тобі не Європа, повертайся назад”. Це найгірше, що може статися»
Усе складно
— 1 вересня 2022 року росіяни привітали нас зі святом, — іронізує директорка Печенізького ліцею ім. Г. Семирадського Оксана Помиляйко. Тоді Печеніги обстріляли з РСЗВ «Град» — пошкодили багатоповерхівку, амбулаторію та ліцей.
— Я живу поруч, вибігла з будинку, телефоную сторожу: «Що сталося?». А він: «Прилетіло».
Частина снаряда лежала на східцях, частина застрягла в покрівлі, зруйнований вхід, дах, вибиті шибки.
9 з 12 населених пунктів Печенізької громади в Харківській області, ті, що були на лівому березі Сіверського Дінця, опинилися в окупації з перших днів повномасштабного вторгнення. Від самих Печенігів лінія фронту зупинилася за кілька кілометрів. Вона відсунулася приблизно на півсотню кілометрів після звільнення Харківщини. До кордону з Росією трохи менше.
1 вересня 2022 року окупанти «привітали» чотирма влучаннями в Печенізький ліцей ім. Г. Семирадського,
Відновлювати ліцей почали в серпні минулого року, а укриття в підвальному приміщенні школи запрацювало з 1 вересня. Кошти на його облаштування виділила селищна рада, фонд SavED оснастив меблями й технікою. А фонд «Сміливі» допоміг з ремонтом у самій школі. Ліцей потрапив до 12 шкіл, постраждалих від війни, які організація відновлювала в рамках програми «U-LEAD з Європою». З хати по нитці — сироті свитка.
Оксана Олексіївна пригадує, як показувала ліцей і те, що з ним сталося, директору фонду.
— Він пояснював, що розбитих шкіл дуже багато і не факт, що ми потрапимо в програму. А я йому: «Будь ласка, подивіться, вона в нас одна в Печенігах (ще й опорна. — LB.ua), нам потрібна допомога», — розповідає Оксана Помиляйко.
За пів року почали ремонтні роботи. Усі сподівалися, що зможуть зрештою вийти на очне навчання.
— Але ми надто близько до кордону. І тому наша місцева адміністрація вирішила, що працюємо дистанційно, — пояснює Оксана Олексіївна.
Хоч укриття все одно не стояло порожнім. Учителі-тьютори щодня проводили там заняття для дітей або класні години, просто зустрічі з учнями.
— Завдяки ньому ми стільки цього року зробили. У нас було дуже багато цікавих заходів, концертів. Хоч якось дітей соціалізували, — каже вона.
Захід у відремонтованому укритті Печенізького ліцею.
Ймовірно, у такому самому режимі укриття працюватиме і цього навчального року. Нещодавно уряд затвердив розроблену МОН методику оцінки ризиків у сфері освіти. Від ступеня ризику (від непереборного для тимчасово окупованих територій і громад, де тривають активні бойові дії, до задовільного) і залежатиме формат навчання та, приміром, тип укриття, яке можна використовувати. Також міністерство впорядкувало норми так званих захищених просторів — приміщень у підвальних, цокольних, на перших поверхах для тимчасового перебування під час повітряної тривоги. Цей порядок поширюється лише на школи в громадах із задовільним або помірним рівнями ризику. У Міносвіти наголошують, що це тимчасове рішення, бо всі мають облаштувати споруди подвійного призначення або протирадіаційні укриття.
Якщо повернутися до Харківської області, то вона потрапляє в зону з дуже високим (червона) й високим (помаранчева) ризиком, тому очне навчання там можливе лише в протирадіаційних укриттях.
У Печенізькому ліцеї, нагадаємо, воно найпростіше. До того ж хоч і розраховане на 220 осіб, але повноцінно посадити за парти там можна щонайбільше два класи одночасно. А їх 21.
І ще складніше
Загалом школи Харківської області навчаються в дистанційному форматі фактично вже п’ять років.
— Це відображається на всьому. Діти в п’ятому класі не вміють писати, тому що вони все своє шкільне життя перед комп’ютером. Або діти навчаються самі по собі. Зрозуміло, який це може бути рівень. Сім’ї виїжджають, бо батьки просто не можуть працювати. Ми недавно проводили турнір з фінансової грамотності для підлітків. Вони всі казали, що супервтомилися від онлайну. Звичайно, що дистанційна освіта може бути якоюсь тимчасовою мірою, але вона не може бути постійним форматом навчання. Дітям якось треба забезпечувати офлайн, і це критично, — каже співзасновниця освітнього центру для педагогів «Я і моя школа» Ірина Міньковська.
Ірина Міньковська
Принаймні в цьому її позиція збігається з озвученою МОН. Але вона звертає увагу на кілька нюансів.
— У нас в області, напевно, тільки одне укриття повністю відповідає новим вимогам до захисних споруд в освітніх закладах (йдеться про зміни в Кодексі цивільного захисту й нові ДБН, затверджені восени 2023 року. — LB.ua). Виходить, що всі ті сховища, які робили останній рік за рахунок фондів, бізнесів, навіть за батьківський рахунок, не підходять, — каже вона. — Але при цьому діти чомусь можуть там перебувати, якщо це не навчальний процес, а, приміром, індивідуальні консультації, групова робота чи майстер-класи. Ми ж усі прекрасно розуміємо, що ці укриття так само можна було б використати для навчання. І хтось так робить неофіційно, якщо є кивок від керівництва громади, попри папірець згори про те, що в нас усі школи закриті. Ми ж не кажемо про Старий Салтів чи Вовчанську громаду, де зараз ідуть бої. Але в тій самій Мереф’янській, Красноградській громадах є декілька нормальних укриттів під землею, то чому діти не можуть там навчатися хоча б позмінно і все-таки бачити однолітків, своїх викладачів?
У прифронтовій Харківській області є умовно тилові райони, які прийняли багато дітей ВПО, і батьки, за словами Ірини, їхали туди, зокрема, сподіваючись на очне навчання.
— Є, приміром, Зачепилівська громада, яка межує з Карлівською, яка вже в Полтавській області. По суті, це через дорогу перейти. Але в Карлівській діти можуть навчатися офлайн, а в Зачепилівській офіційно ні. Така повна дурня… То чому, наприклад, не можна розділити область на зони й дозволити навчання з дотриманням усіх вимог там, де це тільки можливо? — озвучує Ірина чергове питання, яке безрезультатно ставили, до речі, і голові військової адміністрації Харківської області.
За новими правилами, рішення про офлайн-навчання в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Херсонській, Чернігівській областях (крім тимчасово окупованих територій цих областей) так само залежатиме від позиції ради оборони області та/або голови обласної військової адміністрації.
— З боку міністерства це трохи схоже на умити руки, моляв, ви тут самі вирішуйте. Я не бачу в цьому твердої позиції, — каже Ірина Міньковська.
Тим часом Оксана Помиляйко розповідає, що за змогою вони розроблятимуть проєктну документацію на протирадіаційне укриття. А зараз у підвальному освітньому просторі тривають заняття, аби надолужити освітні втрати.
Діти у відремонтованому укритті Печенізького ліцею під час програми надолуження освітніх втрат з англійської та української мов, а також математики й історії
Як переконати дітей, що вимушено залишили домівки, покинути свої старі школи
Більшість учнів печенізького ліцею залишаються вдома. Виїхали в межах України та вчаться дистанційно 23 дитини. У рамках політики «Школа офлайн» МОН узялося впорядкувати навчання таких дітей — тобто повернути їх до очної освіти. За планом ці діти мають перейти до шкіл за місцем їхнього фактичного перебування. Те, як саме міністерство збиралося це зробити, викликало купу запитань.
— Саму ідею я можу зрозуміти. Дійсно, в більшості випадків це дурість, що дитина з Харкова, яка зараз у Чернівцях, навчається онлайн у харківській школі. Очевидно, що її треба виводити в офлайн. Але ж для цього потрібна якась підготовка. І йдеться не тільки про роботу з дитиною, її батьками. Ви думаєте, школи в Чернівцях готові до цього? Ну так, щоб усе відбулося вже з 1 вересня? — каже Ірина Міньковська.
Вочевидь, у міністерстві сподівалися, що зможуть це вирішити швидко й найпростіше. Тож спочатку у своєму наказі чи не прямим текстом зобов’язували батьків перевести дітей у місцеві школи. Натомість зараховувати їх до дистанційних класів дозволили за умови, що в закладі за місцем перебування учня немає вільних місць.
— Але забезпечити дітям офлайн-освіту — це ж не лише розставити пастки, щоб вони не могли її уникнути. Власне так виглядала перша версія цього наказу, яка, на щастя, не набула чинності. МОН почув освітян і регіони, — каже співзасновниця громадської організації «Смарт Освіта» Іванна Коберник.
Тим паче, що, за Законом «Про освіту», будь-яка родина може обрати школу й форму навчання для своєї дитини. І порушення цього права, цілком імовірно, потягне за собою звернення до суду.
— Виходить, що права вибору форми навчання позбавили б лише дітей зі статусом ВПО, що дивно. Тому просто заборона — всіх відловимо і не пустимо в жодну іншу школу, перевіримо, чи не втекли, — це шлях в нікуди. Не може освітній документ ставити собі за мету полювати на освітніх ухилянтів. Наказ МОН має створювати умови для кращої освіти. Без цього люди шукатимуть лазівки, як сховатися, відмовлятимуться від статусу ВПО, приміром, якщо вони чомусь не вірять в успіх навчання в найближчій школі за місцем проживання, — пояснює вона.
Іванна Коберник
Так чи інакше, у підписаному наказі ці пункти дійсно зникли. І цього навчального року діти можуть залишатись у своїх школах. Ось та поступка, на яку пішло міністерство. Проте глобально нічого не змінилось, просто зсунули дату: з 1 вересня 2025 року вони муситимуть перейти в заклади за місцем перебування за умови, що там є вільні місця й укриття (скажімо, якщо дитина з Костянтинівки переїхала в Харків, то вона не повинна йти в харківську школу, яка працює дистанційно). Директора зобов’яжуть повідомити про це батьків, а ті мають перевести дитину.
— Це правильно з точки зору долі дітей і з точки зору розвитку країни. Але ми розуміємо, що це болісно для шкіл, для громад. І для них важливо зберегти це навантаження. Іноді бувають абсурдні ситуації. Ми приїжджаємо в одну прикордонну область. У них є діти ВПО, які виїхали з цієї області, і є діти ВПО, які переїхали до них із сусідньої прифронтової. Вони кажуть: «У мене в громаді 200 дітей ВПО, які не ходять у школу, не соціалізуються, вони ж там у якомусь своєму гетто. А в нас школа прекрасна, відремонтована, з укриттями, готові їх забрати. Зробіть щось». Відповідаю: «Звичайно, це правильний підхід, працюйте з батьками, пропонуйте. А як щодо ваших дітей ВПО, які виїхали в інші області? Їм же теж треба інтегруватися, хіба ні?» — «Ні, знаєте, ми з нашими дітьми ВПО добре працюємо онлайн». Власне, якщо говорити прямолінійно, то насправді дискусія точиться навколо того, хто отримуватиме субвенцію на цю 121 тисячу дітей, — каже Оксен Лісовий.
Так чи інакше, але МОН протягом навчального року планує комунікувати з батьками, пояснювати негативні наслідки тривалої дистанційної освіти і спонукати через департаменти освіти, школи, аби діти виходили на очне навчання якнайшвидше.
Оксен Лісовий на найбільшому освітньому фестивалі України «Вчителі Майбутнього»
Проблема в тому, що немає простої відповіді на питання, як знову залучити дітей до очної освіти. Загалом учнів, що мають статус ВПО, 280 тисяч, більшість з них інтегрувалися в місцеві школи. І варто для початку розібратися, чому частина родин усе ж воліють залишати дітей онлайн у старих школах. Це ж не завжди справа звички, інерція чи бо так зручно. Історії можуть кардинально відрізнятися.
— Приміром, родина переїхала з Харкова в безпечніше містечко. Дитина продовжує дистанційно навчатися, скажімо, в Харківському фізмат-ліцеї для старших класів. І не виключено, що вона отримує більше знань, саме твердих знань, залишаючись у тій своїй харківській школі. Бо в містечку, де вона тепер мешкає, подібного сильного закладу нема. Так, вона недоотримує соціальні навички, спілкування, але діти є різні, можливо, вона певним чином компенсує це у своєму позашкільному житті, — моделює ситуацію Іванна Коберник. — Або, навпаки, діти із села чи з містечка переїхали в Київ, і вони бояться піти в сильну київську школу. І їх ще (бувають такі випадки) під’юджують свої ж учителі, мовляв, залишайтеся, до вас там погано ставитимуться. І ця дитина третій рік живе в чужому місті, перед екраном комп’ютера, не має друзів, максимум вийде надвір покататися на гойдалці. Я зараз не перебільшую, це реальні історії, яких досить багато. Треба визнати, що тут є проблема, і з цією родиною, і з цією дитиною треба працювати.
Хтось через стару школу підтримує зв’язок з домом, комусь важливі однокласники, особливо якщо йдеться про підлітків, або вчителі, до яких дитина звикла, перераховує Ірина Міньковська.
— І звичайно, якщо дітей не мотивувати нормально, професійно, спеціально, то вони боятимуться цих змін, — каже вона.
Те саме стосується і приймаючих шкіл, які не завжди приділяють увагу інтеграції дітей в нове середовище. Приміром, уже давно назріла необхідність розробити пропозиції прийому до школи новачків.
— Згадайте 2022 рік. Тоді в соцмережах було багато відео, як приймали українських біженців у європейських школах. Десь учні вишиковувались і плескали в долоні, десь було театралізоване дійство або діти вдягали костюми героїв з улюбленого мультика, — розповідає Іванна Коберник. — Тож певні традиції, які можна було б запропонувати як сценарії українським школам, є.
Двох хлопчиків з України вітають, коли вони прибувають до дитячого садка Padre Lais у Римі, Італія, 17 березня 2022 року
Так само важливо, аби вчителі розуміли особливості роботи з дітьми, які мусили покинути свої домівки. Тут потрібна підтримувальна освітня політика, якої поки що не особливо помітно.
— Історія написати лист на департамент освіти в стилі «проведіть роботу» не є підтримкою і не спрацює в цій ситуації, — пояснює Іванна Коберник. — Але не працювати із цим — це теж неправильно. Ще минулої осені мала розмову з директоркою однієї київської школи. Вона розповідала: що довше діти були на окупованих чи прифронтових територіях, то більше вони травмовані. Тобто діти, які приходять у нові для себе школи, це не ті, які прийшли в них у тому самому 2022-му. Приміром, є хлопець, який приїхав з Нікополя. Він не може сидіти в класі, якщо двері зачинені. Або іншій дитині треба, щоб телефон лежав перед нею на парті, бо в будь-який момент може подзвонити тато-військовий і дитина боїться пропустити дзвінок. Таких речей дуже багато. І тут потрібна гнучкість, і в принципі її достатньо, щоб ці діти відтанули й почали вчитися. Але дуже багато шкіл обирають боротися з відчиненими дверима, з телефонами на парті чи ще з чимось подібним. І оця зміна соціальної поведінки, що в школі, що в родинах — це завжди найважче завдання.
Дистанційні метаморфози
Загалом у Печенізькій громаді працюють три школи. Крім Печенізького ліцею, де навчаються понад 400 учнів, є, приміром, Артемівський ліцей. Заклад уже розробив проєкт капітального ремонту, щоб облаштувати протирадіаційне укриття, і його можна знайти на сайті системи DREAM Мінінфраструктури. Вартість — 6,9 млн грн, але коштів на це поки що немає. А тепер пригадаймо мінімальний поріг у 200 учнів для фінансування будівництва за рахунок субвенції. В Артемівському ліцеї дітей менше, ніж це порогове значення.
Ті школи, які не можуть організувати очне навчання, працюють дистанційно. Аби працювати онлайн, школа має сформувати хоча б один клас на паралелі для всіх років навчання. У першій версії наказу МОН зазначали, що в кожному класі необхідно зібрати не менш ніж 20 учнів.
При цьому для дітей, які живуть за кордоном і поєднують навчання в іноземній і українській школах, мають створити окремі дистанційні класи. Аби зменшити навантаження на них, їм викладатимуть за скороченою освітньою програмою: діти вивчатимуть українознавчий компонент, а оцінки з інших предметів перезараховуватимуть.
Школа, яка не відповідає запровадженим критеріям, зупиняє діяльність, а дітей переводять в інші заклади.
Але виявилося, якщо строго дотримуватися цих правил, то деякі громади на тимчасово окупованих чи прифронтових територіях залишаться взагалі без шкіл.
Міністерство освіти і науки цього ризику не врахувало. Зрештою, компроміс знайшли — у кожній громаді має працювати хоча б одна школа, навіть якщо вона маленька й не відповідає новим критеріям.
Так само з прийнятого наказу зникла вимога про 20 учнів у класі. Але регулювання наповнюваності просто відобразять у положенні про дистанційну освіту, зміни до якого прийматимуть найближчим часом.
— Фактично зараз йдеться про укрупнення закладів. І в принципі, коли в міністерстві говорять про те, що в школі мають бути всі класи на паралелі з першого по дев’ятий / одинадцятий, з п’ятого по дев’ятий / одинадцятий, це видається розумною вимогою. Тобто що вони мають на увазі: якщо ви зберете всі класи по 20 дітей, то, схоже, ви спроможна школа. Але виклик стоїть який? Якщо за цією моделлю оптимізувати всі школи в прифронтових регіонах, можна знищити інституційну спроможність мережі — а це погана ідея. У нас є тимчасово окуповані території, але ж ми від них ще не відмовилися? І в разі деокупації нам необхідно мати інституційну спроможність туди зайти й організувати освітній процес. А для цього треба, щоб певна кількість шкіл працювала попри все, — каже Іванна Коберник.
Зв’язок з тими, хто в окупації
Щодо дітей з тимчасово окупованих територій, то спочатку в МОН планували перевести їх виключно на екстернатну або сімейну форму навчання. Після обговорень цього вкрай суперечливого пункту все ж зійшлися на тому, що діти продовжать навчатися в дистанційний класах або за однією з індивідуальних форм (у тому числі йдеться про педагогічний патронаж).
Ілюстративне фото: педагогічний патронаж
Бажання Мінфіну за всіх нинішніх обставин порахувати дітей, бо від цього залежить зарплата вчителів, і платити тільки за тих, хто справді навчається, підключається до онлайн-уроків, а не просто рахується в списках школи, цілком зрозуміле.
— Це підхід для дітей з підконтрольних територій, де справді можливо порахувати, скільки дітей фізично виходить на уроки. Але ж не можна з тими ж лекалами підходити до дітей на окупованих територіях. Ми не знаємо, в яких умовах ці діти живуть, але ми знаємо чимало прикладів, коли навчання в українській школі — ризик для всієї родини аж до вилучення дитини із сімʼї. Проте якщо вони все ж отримують український документ про освіту, у них принаймні залишається шанс вступити до українських вишів і пов’язати своє життя з Україною. Сумна правда в тому, що таких дітей стає менше, і по суті найбільш мотивованим ми кажемо: «Вибачте, вас якось мало, ми не хочемо на вас витрачати багато грошей», — розмірковує Іванна Коберник. — Можливо, варто зробити окрему державну програму, фінансувати її, як, приміром, підтримку українців на окупованих територіях і платити вчителям інакше.
І, до речі, статтю в Законі «Про освіту», що сім’я може обрати навчання в будь-якій формі й будь-де в Україні, приймали саме в інтересах дітей з окупованих територій, щоб вони могли залишатися в українській освітній системі.
— Так, тоді їхня кількість була значно менша і це не було так помітно для освітньої субвенції. І я розумію виклики, які стоять перед Мінфіном, але Міносвіти — це ж не тільки про економію чи раціональне використання коштів. Це про наше майбутнє, — каже Іванна Коберник. — А те, що МОН пропонував у першій версії наказу, викликало особливий біль, оскільки було очевидно, якщо це все приймуть, ми навіть не почуємо голосу цих дітей. За них нема кому вступитися, нема кому написати пост, нема кому дати інтерв’ю. Так, вони не можуть повноцінно вчитися, але ж ми маємо всіляко підтримувати те, що вони вирішують зберігати цей зв’язок. Зверніть увагу, що відбувалося після окупації. Дуже швидко з’являлися російські вчителі, російські підручники. Вони розуміють, яке значення це має. Де те саме з українського боку? Чи нас не вчить приклад Криму, який ми втратили зокрема й тому що станом на 2013 рік там було сім українських шкіл на понад мільйонне населення. Тому варто було б нарешті врахувати ці помилки.
Урок у школі на ТОТ Донеччини
Сміливі навчати і вчитися. Як оговтуються українські школи після окупації і випадків колабораціонізму
Скількох учителів торкнуться зміни
«Ми зробили все, щоб зберегти школу, — розповідала минулого року LB.ua директорка Новокаховського ліцею № 3 Ірина Дубас. — Гуртувалися колективом весь час окупації. Батьки вірили в нас, вони бачили, що вчитель не кине дітей у жодному разі, де б вони не були, що ми надамо допомогу і будемо знаходити рішення для будь-якої проблеми».
Нині в ліцеї навчаються понад 600 дітей. Його учні розкидані по всіх усюдах: у різних точках України, на тимчасово окупованих територіях, за кордоном. Ліцей працює виключно дистанційно.
— Майже 95 % наших учителів мають оптоволоконний інтернет. Ми проводимо повноцінні онлайн-уроки. У нас немає такого: кинув завдання в Google Class або ClassRoom — розбирайтеся. Якщо обстріли й діти пропускають заняття, то вчителі готові працювати з ними додатково. Приміром, вчителька початкових класів проводить чотири уроки вранці, а потім ті самі уроки повторює після 17-ї години для тих, хто не зміг підключитися. Такі вчителі хочуть утримати дітей з тимчасово окупованих територій, з-за кордону, — розповідає Ірина Дубас.
Директорка Новокаховського ліцею № 3 Ірина Дубас
Зміни, які запроваджує МОН, найбільше зачеплять саме такі школи. Загалом їх понад 900, якщо не рахувати Крим. Тож не дивно, що найгостріше на ідеї міністерства відреагувала освітянська спільнота Донецької, Луганської та Херсонської областей.
— Цього року три школи нашої тергромади вже зупинили діяльність. Є десять, які ще працюють. Але якщо раптом з них залишиться тільки одна? Тоді Новокаховська громада, де було 60 тисяч населення, опиниться без освіти. А хотілося б повернутися додому. І щоб мої діти за мною поїхали, і батьки теж. І щоб там була громада, а не порожнє місце, — каже Ірина Дубас.
Як директорка ліцею з Нової Каховки “разрушала образовательную систему России”, рятуючи школу
Вона порахувала: якщо запровадять нові правила, ліцей залишиться без 60 % дітей. Ще питання в тому, чи зможуть такі школи набрати перші класи. Це відповідно позначиться на вчителях, частину з яких, імовірно, доведеться звільнити.
За оцінкою МОН, зміни так чи інакше можуть торкнутися 1,5 % педагогів.
— Учитель не обов’язково втратить навантаження. Можливо, йому доведеться перепрофілюватися на навчання дітей за кордоном, — каже Оксен Лісовий. — А тепер змоделюймо ситуацію, що в учителя все ж не залишилося навантаження. Тоді він може перевестися в іншу школу у своєму регіоні або ж в іншому. У службі зайнятості більш ніж чотири тисячі вакансій по Україні. Є регіони, які декларують запуск програм надання вчителям житла. Ми не хочемо втратити вчителів.
Оксен Лісовий
Ще один варіант, який пропонує МОН, — піти в кадровий резерв і готуватися до роботи на деокупованих територіях, брати участь у тренінгах і програмах підвищення кваліфікації. У цей час педагоги отримуватимуть середню зарплату.
Наскільки це хороша ідея, залежатиме від її наповнення, вважає Іванна Коберник.
— Якщо цілком вірогідне звільнення, бо більше нікого навчати, то, напевно, вчителю краще мати можливість потрапити в кадровий резерв й отримувати виплати. Інша річ, що є питання до змісту положення, яким запроваджують кадровий резерв. Приміром, після першої ж відмови від пропозиції роботи людина втрачає місце в ньому. Ще одне важливе питання, яким буде зміст навчання. Бо, звісно, якщо цих учителів навчатимуть працювати з проросійськими наративами, як їх долати, або як працювати з дітьми, яким не один рік промивали мізки, — це корисна річ. Але ж у нас поки що немає навіть опублікованої стратегії деокупації, частиною якої і мала б бути освітня політика. Освіта ж не може жити у вакуумі, окремо від інших державний політик, — коментує вона.
На питання, як, за прогнозами МОН, зміниться мережа шкіл цього року, Оксен Лісовий каже, що треба дочекатися середини вересня. Тоді буде відомо, скільки дітей вийде на очне навчання. Але вже зараз зрозуміло, що цифра плюс 300 тисяч учнів цього року недосяжна.
Тим паче, що виконання нових вимог МОН усе ж перенесло на початок наступного навчального року.
— Якщо узагальнити, який можливий ефект від прийнятих рішень? — питаю в Іванни Коберник.
— Відповідь залежатиме від того, супроводжуватиметься ця політика лише заборонами, вимогами, полюванням чи також підтримкою. І тут постає інше важливе питання: що відбуватиметься протягом цього року.
Що далі?
— Базуватимемось на історіях успіху, — відповідає Оксен Лісовий. — Якщо ж побачимо, що щось із наших політик не спрацьовує так, як ми планували, тоді вноситимемо корективи. Але на потуру разраховувати не треба. Наша мета — повернути дітей до очного навчання всюди, де це дозволяє безпекова ситуація.
Урок у школі, яка обладнана в укритті в Запоріжжі, 4 квітня 2024 р.
Коли міністр освіти і науки розповідає про області, які цього року стануть пілотними в упровадженні змін, то насамперед має на увазі Запорізьку, яка, судячи з усього, і справді активно включалася в цю історію.
Ось кілька цифр, щоб краще зрозуміти, що вже сталося з її мережею шкіл і як її планують трансформувати.
В області з 67 громад 54 перебувають у тимчасовій окупації. До повномасштабного вторгнення мережа налічувала 485 закладів. Але за два роки вона скоротилася до 383. З них 185 — на підконтрольній території, решта — заклади освіти, релоковані з тимчасово окупованих громад, які фактично існують лише віртуально.
Як розповідає директорка департаменту освіти і науки Запорізької облдержадміністрації Людмила Бухаріна, найактивніші, приміром, Енергодарська, Василівська, Дніпроруднинська, Оріхівська, Бердянська, Мелітопольська громади зараз намагаються відшукати приміщення чи на умовах оренди, чи договорів про співпрацю, аби частково повернути своїм дітям очне навчання вже з початку цього навчального року.
Щодо шкіл на підконтрольній території, то перші з них запрацювали у змішаному форматі ще з жовтня 2023 року.
— У нас були школи-інтернати, які підпорядковуються області, і принаймні по них ми могли приймати рішення. З одного боку, вони на той момент мали облаштовані укриття, а з іншого, до нас звернулися батьки дітей з особливими потребами, яким дуже складно навчатися онлайн. Тож ми пішли їм назустріч, — розповідає вона. — А коли почалася ця історія МОН з проєктом «Школа офлайн», то ми долучилися.
Пояснює, що до цього змусили обставини: у вересні-жовтні минулого року спостерігали великий відтік родин з дітьми через те, що Запоріжжя не запустило навчання в очному форматі.
Директорка департаменту освіти і науки Запорізької обласної державної адміністрації Людмила Бухаріна.
— Ми розуміли, що просто втратимо людей, втратимо регіон. Тому стратегічно прийняли рішення й поступово почали додавати школи до переліку тих, які можуть працювати у змішаному форматі, — каже Людмила Бухаріна.
Цьому передував аудит закладів, який допоміг скласти картину. За кошти минулорічної субвенції в Запорізькій області відремонтувати 20 укриттів. І на кінець навчального року 79 шкіл уже готові були приймати учнів. Зараз закладів, яким Рада оборони дала добро на змішаний формат навчання, уже 86.
— І ми рухаємося далі. На вересень вийдемо на 140 шкіл, які зможуть працювати офлайн, — запевняє Людмила Бухаріна. — Є випадки, коли школа поки що не має свого укриття, але поруч є бібліотека з класним сховищем. Тож будемо виводити дітей у цю бібліотеку. Або в нас є густонаселений район у Запоріжжі, а там школа без укриття, зате є будинок культури, який цей простір має. Тобто навіть такі альтернативні варіанти розглядаємо. Це, звісно, тимчасовий вихід. Паралельно працюємо над тим, щоб кожен заклад забезпечити укриттями: або відремонтувати його, або побудувати. Поки що все це найпростіші укриття. Бачу, що під цим іноді розуміють укриття на першому поверсі. У нас таких немає, це навіть не цокольний поверх. Усі вони мають обов’язкове заглиблення, кондиціонування, це приміщення без вікон і так далі.
Навчання проводять виключно в цих просторах. Таке рішення прийняли з безпекових міркувань і через затяжні тривоги. Паралельно в Запоріжжі будують фактично підземні школи. У процесі вже шість, будівництво сьомої запускають, а фінансування для восьмої підтвердили. Тож з 57 тисяч учнів, які зараз перебувають на підконтрольній території, за словами Людмили Бухаріної, для 45 тисяч до кінця року мають створити умови змішаного навчання.
Діти на перерві в одній з підземних шкіл Запоріжжя
Але насправді це тільки частина справи. Інша, не менш складна — працювати з батьками й учителями. Бо як зізнається очільниця обласного департаменту освіти, опір змінам був суттєвий.
— Ми постійно проводили опитування батьків, спілкувалися з ними. Переконували наших освітян, що вони мають змінювати свої школи, розділити класи на очні, дистанційні, зробити окремі дистанційні для дітей за кордоном, використовувати педагогічний патронаж для дітей з тимчасово окупованих територій. Дуже складно йшла ця історія. І коли ми більш-менш склали пазл, усе відклалося на рік. І це нам, якщо відверто, багато що ускладнило, — зізнається вона. — Тож доведеться працювати в цьому напрямку тільки з окремими громадами й окремими закладами, там, де ми бачимо високу мотивацію. У будь-якому разі ці питання не вирішуються якимось одним підходом для всіх. Так, у нас є певна рамка, але в кожної школи буде унікальна історія трансформації.
Тим часом Ірина Дубас розповідає про плани на найближчий рік:
— По-перше, я не набираю вчителів цього року, щоб потім не довелося скорочувати. У моїх учителів буде величезне навантаження, але іншого виходу не бачу. По-друге, беру всіх дітей, які йдуть до нас. Бо що більше наберу зараз, то менше відсіється наступного. По-третє, забезпечую підтримку батьків.
