[Президент РФ Володимир] Путін нічого не введе.
1. Вводити нічого. Армії, здатної на чужій території воювати проти регулярної армії, немає. Останньою повномасштабною спробою ввести була Чеченська війна. За багаторазової переваги в чисельності особового складу й абсолютної переваги в артилерії, танках і авіації, за повної байдужості горезвісного Заходу, який відразу погодився вважати бійню в Чечні “внутрішньою справою Росії”, російська армія програла Першу чеченську з тріском. Друга закінчилася “перемогою”, у межах якої одному з угруповань противника було передано владу в Чечні, а на додачу до влади ще і багатомільярдні щорічні контрибуції з боку “переможця”.
В Україну навіть вводити (відкрито) не наважилися, і вся афера з “Новоросією” від Донецька через Запоріжжя до Миколаєва й Одеси закінчилася “окремими районами” депресивного Донбасу. У Сирії спроби повоювати на землі виродилися в трагіфарс з анігіляцією вагнерівців після контакту з американською авіацією.
Білорусь – це не Чечня і не Грузія. Величезна (за будь-якими європейськими мірками) територія, багато в ній боліт, лісів і річок. І Білорусь – це не Україна. У той час як українські еліти, які змінювали одна одну, розпродавали запаси радянського озброєння до останнього болта, Батька – треба віддати йому належне – без діла не сидів. Сьогодні сухопутна армія Білорусі – це чотири механізовані бригади, одна ракетна, одна реактивно-артилерійська і три артилерійські бригади, одна десантно-штурмова бригада, одна повітряно-десантна бригада і бригада військ спеціального призначення; 602 танки і 885 БМП. І ще 120 тис. осіб підготовленої територіальної оборони. Більше ніж достатньо для того, щоб організувати потужний потік трун у бік країни-агресора. І ось тут ми переходимо до другого пункту.
2. Тилу немає. Армія воює (або не воює), спираючись на країну, яка її створила. Як відреагує теперішня похмуро-озлоблена російська глибинка на потік трун? Якщо це комусь не зрозуміло, то подивіться на Хабаровськ. Або просто поговоріть із будь-яким таксистом у Замкадді. Холодильник майже завалив телевізор і добиває його своїми гвинтовими ніжками.
3. Утім, у цьому випадку телевізору і сказати нічого. У Білорусі немає ні “озвірілих бандерівців”, ні “мерзенних западенців”. У розповіді про “переслідування російськомовного населення” в Мінську не повірить навіть найзатятіший ватник. Печива не було, та й прізвища американського посла не знає ніхто. Військові меморіали і пам’ятники героям ВВВ у зразковому стані. З чого тут робити “солов’їний послід”? Хто буде радіти “поверненню сакрального Бобруйська в рідну гавань”? Де цей Бобруйськ – це хтось знає?
4. “П’ятої колони” немає. Принципова відмінність Білорусі від України не тільки в тому, що в першій немає ні мовного, ні ментального розриву між заходом і сходом (а конфлікту між православними і католиками в Білорусі не було і немає). Гірше того – у Білорусі, якщо хто цього не помітив, давно вже немає української розрухи і злиднів. Природа донбаських тіток, які кричали “Путін! Введи війська!”, гранично проста: ви поживіть на 1200 грн (3000 руб.) пенсії на місяць, і не таке заволаєте… А в Білорусі все працює, і ВВП на душу вдвічі вищий, ніж в Україні. І якщо найтупіші тітки ще вірять у те, що вся Росія живе так, як герої телесеріалів із життя московської богеми, то для молодих і освічених білорусів Варшава, Вільнюс і Прага давно вже ближчі за Москву.
Деякі товариші, переважно з київських пагорбів, глибокодумно зауважують: “Але вони ж усі говорять російською, отже, зустрінуть російську армію квітами та горілкою”. Мені стільки не випити, щоб погодитися з такою дурницею. “Ми, народ Сполучених Штатів, виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені їхнім Творцем певними невідчужуваними правами…” Це було написано мовою “колонізаторів”, “окупантів” і просто ворогів. І нічого, нікому на думку не спало відмовитися від англійської і вигадати якусь “американську мову”. В Ізраїлі арабська мова є другою державною, арабське письмо прикрашає будь-який документ і будь-яку вивіску на держустанові. І що? Є охочі перевірити, як зустрінуть в Ізраїлі вторгнення арабської армії?
5. Командири є. Армія та ОМОН – зовсім не одне й те ж. Уже хоча б тому, що жодна країна не може оплачувати солдатів так, як завалюють грошима професійних карателів. І тому ось просто зараз білоруські офіцери з генералами глибоко замислилися. З одного боку – присяга і не скасована в країні смертна кара, з іншого – в очі дружині і дітям як дивитися? Зрада верховного головнокомандувача – якщо тільки вона станеться – знімає всі проблеми, і юридичні, і моральні. Якщо тільки вона станеться (у що я категорично не вірю), то консолідація суспільства в Білорусі прискориться тисячоразово. І в Кремлі це розуміють.
6. [Президент США Дональд] Трамп. Last but not least. Є США, там є президент Трамп. Він прийшов до влади під гаслом “Зробімо Америку великою знову”. За три місяці вибори, і Трамп дуже хоче залишитися президентом. Саме час показати, що під його керівництвом Америка таки стала знову. І тому не може бути й мови про те, що Трамп погодиться визнати збройне вторгнення “внутрішньою справою Союзної держави”.
Тому не бійтеся і не сподівайтеся. Ніхто нічого не введе.
Джерело: Mark Solonin / Facebook
