Плакат під час акції протесту перед посольством Росії в Ризі, Латвія, 17 березня 2022 р.
Не ремствуй на воду, коли така врода, або дзеркало не винне. Ну наче ж самоочевидна річ, принаймні для зрілих людей. Це дитині може здаватися, що варто сховати голову під ковдру — і неприємності зовнішнього світу зникнуть. Коли так поводяться дорослі — щонайменше дивно.
Але хіба ж ці дорослі не чинять так, просто в інший спосіб? Від Давнього Єгипту до сучасної Росії заборона окремих слів і зображень є звиклим методом боротьби із сутностями, які ті позначають. І це не лише про політичну цензуру, у буденному житті таких мовних табу теж вистачає — спочатку якесь індоєвропейське слово (r̥ḱs-os, звідси латинське ursus) замінили евфемізмом «ведмідь», а в останні кількасот років і цей евфемізм маскується словами на кшталт російського «Потапич». Щоб не зурочити.
У тоталітарних режимах боротьба за слова особливо масштабна й жорстка. Не «переворот», а «революція», не «геноцид», а «остаточне розв’язання». Зрештою, усі мали читати «1984», там Орвелл усе докладно пояснив. Та в сучасних демократіях теж не все гладко: у США вживання «неправильних» слів давно є підставою для судових переслідувань, а Facebook привчив українців слідкувати за написаним під загрозою бану.
Однак у Росії нагляд за слововжитком давно перетнув межі раціональної радянської цензури й упритул наблизилася до рівня священнодійства. «Шиболет» чи «сиболет», «єдиносутній» (ὁμοούσιοί) чи «подобосутній» (ὁμοιούσιος), з «і Сина» (Filioque) чи без? Неправильна відповідь — смерть. Росія ж ледь не буквально відродила давню практику вбивства за «не такі» слова, хоч і опосередковано — через нелюдські умови ув’язнення.
Коли галлаадитяни розбили єфремлян, рештки ворожої армії змішалися з місцевим населенням. Обидва народи розмовляли івритом, проте з певними відмінностями. Жителі Галааду придумали, як виявити чужинців: вони зайняли переправу через річку Йордан й охочих перебратися на інший берег змушували вимовити слово «шиболет». У єфремлян «шиболет» перетворювався на «сиболет». Так за день перебили близько 42 тисяч єфремлян.
Навіщо Путіну ідеологія, або Чому війна не закінчиться завтра
Список «правильних» слів і виразів замість заборонених надзвичайно розлогий. На одному кінці спектра — дуже серйозна «специальная военная операция», на протилежному — комічний «отрицательный рост» і легендарний уже «хлопок», невичерпне джерело для українських бавовняних мемів.
Однак у цьому переліку є одне табу, порушення якого карається дужче, ніж навіть виступ проти війни. Це порівняння з нацизмом. Причому байдуже, що саме порівнювати — комунізм / СССР чи путінізм (рашизм) / РФ. Сама спроба заговорити про подібність чогось російського з нацизмом є злочином, а про ствердну відповідь годі й казати.
У червні 2008 року Європейський парламент ухвалив так звану Празьку декларацію, яка встановила День пам’яті жертв сталінізму і нацизму — 23 серпня. У липні 2009 року аналогічну за змістом Вільнюську декларацію затвердила ОБСЄ. Російська делегація на знак протесту пішла геть із засідання Організації.
У березні 2014 року вийшла стаття історика Андрія Зубова «Це вже було», у якій той порівняв дії Путіна в Криму з аншлюсом Австрії Гітлером — це був перший такий виступ. Невдовзі Зубова звільнили з Московського держуніверситету.
Жителі окупованого німцями Відня вітають Адольфа Гітлера, березень 1938 року
Путін вітає севастопольців під час першого візиту після окупації Криму, 9 травня 2014 р.
У квітні 2014 року в КК РФ з’явилася стаття про відповідальність за «реабілітацію нацизму», а саме: за «заперечення фактів» і за «виправдання» нацистських злочинів і поширення «завідомо неправдивих відомостей» про війну. У 2021 році до статті додали «наклеп на ветеранів». Нині десятки росіян засуджені до штрафів і тюремних строків не так за заперечення нацистських злочинів, як за згадку про радянські.
У травні 2020 року президенти Латвії, Литви й Естонії оприлюднили спільну заяву, присвячену 75-річчю закінчення Другої світової війни в Європі, у якій наголосили, що в результаті війни «на зміну одному тоталітарному режиму прийшов інший». У відповідь у Держдумі запропонували заборонити прирівнювати комунізм до нацизму.
1 липня 2021 року Путін підписав поправки до закону «Про увічнення перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», які забороняють заперечувати «вирішальну роль радянського народу в перемозі над фашизмом», а також «ототожнювати цілі та дії СРСР і нацистської Німеччини». 16 квітня 2022 року набули чинності штрафи за публічне ототожнення СРСР і Рейху — від однієї до ста тисяч рублів.
Російські бронетранспортери під час військового параду з нагоди 69-ї річниці «перемоги над нацистською Німеччиною у Другій світовій війні» в Севастополі, 9 травня 2014 року.
Ну і щоб випалити це поле остаточно, у березні 2022 року ухвалили закон «про фейки» («про дискредитацію»), яким заборонили критикувати дії російської армії та державних органів за кордоном. Покарання — від 100 тисяч рублів до 15 років. В умовах нинішньої Росії отримати строк у в’язниці за критику Красної/Совітської армії — раз плюнути: у травні 2024 року за плакат «9 waя» Зульфії Сітдіковій присудили три роки колонії-поселення.
У результаті не тільки геть знищили можливість критикувати сьогоднішню Росію, але й навіть вести дослідження недавнього минулого: за 2009–2021 рр. у Росії так чи інакше постраждали щонайменше 13 нелояльних режиму фахівців з радянських репресій і Другої світової війни. Скільки їх ще за останні три роки — хтозна.
І не треба бути генієм, щоб зрозуміти істинну причину таких заборон. Попри всі зусилля «путінферштейнерів» у західній науці (особливо прикро за Шейлу Фіцпатрік, з якою деякі українці носилися, як з писаною торбою), розуміння фашистської природи путінської Росії взяло гору в публічному дискурсі (дякую, Тімоті Снайдер!). А ототожнення путінізму / рашизму з нацизмом / фашизмом надто болісне для Кремля, щоб можна було його дозволити.
Сучасну Росію мало турбують порівняння путінізму зі сталінізмом, ба більше, в очах багатьох росіян це беззаперечний плюс. Як і порівняння з Китаєм. Чи з Московією доби Івана Грозного. Тут усяке лико в строку, аби про імперію чи сильну руку.
Чоловік тримає плакат із зображенням Путіна й Сталіна під час візиту російського президента Володимира Путіна до Болгарії в центрі Софії, 18 січня 2008 року.
А от з нацизмом зась! Москва доклала чимало зусиль для того, щоб зробити з нацизму еталон Абсолютного Зла. Не в останню чергу для того, щоб її власні злочини мали менш масштабний вигляд. А якщо добре розібратися, то Сталін убив більше своїх підданих, ніж Гітлер. Як наслідок — закон Годвіна: раніше чи пізніше всяка дискусія закінчиться argumentum ad Hitlerum. Не до Сталіна — до Гітлера. Зрештою тому, що це не Сталін і не комунізм були засуджені міжнародним трибуналом. А шкода: якби в 1991 році про це подбали, сучасний путінізм був би неможливим.
У підсумку Росія так боїться побачити власне відображення у дзеркалі нацизму, що просто заборонила в нього зазирати.
Але це ще не все. Порівняння з Рейхом так довго тяжіє над Росією, що просто не могло не породити ефекту психологічного переносу. «Що це таке?» — питає Чебурашка в Гени. «Це, — відповідає той, — коли ти дивишся на мене й кажеш: ну і велетенські ж у тебе вуха, крокодиле!». Не маючи можливості дискутувати про паралелі нацизму й путінізму, росіяни охоче переносять нацистські риси на своїх ворогів. У нашому випадку — на Україну.
Про те, як Росія вигадувала «український нацизм», написали цілі томи, тож не стану навіть коротко повторюватися. Просто зверну вашу увагу на найсвіжіший факт. 19 червня цього року на засіданні Ради Федерації розглянули доповідь т. зв. Парламентської комісії з розслідування злочинних дій щодо неповнолітніх із боку київського режиму. Якщо у вас дуже міцні нерви й високий поріг гидування, можете зазирнути до неї самі. Я ж процитую лише один абзац із висновків.
Плакат напередодні референдуму в Криму, 10 березня 2014 року.
«24. Рекомендувати Міністерству просвіти РФ і Міністерству науки та вищої освіти РФ включити до навчальних посібників з історії та суспільних наук інформацію про аналогії злочинів київського режиму зі структурами нацистів середини XX століття».
Написано, що не дивно, криво, але суть зрозуміла. Хтось має бути нацистом, і якщо росіяни не можуть бути нацистами (бо закон забороняє), то, значить, нацистами будуть українці.
Богатирі проти Бетмена і нове пограбування історії України. Чергові виверти російської історичної політики
Можна було б байдуже відмахнутися від цієї доповіді, та, на жаль, не вийде. По-перше, вона свідчить, що справа «єдиного підручника» не завершена. Хай яким жахливим не було «творіння» Мединського й Торкунова 2023 року, воно може виявитися ще терпимим порівняно з тим, що на нас чекає в перевиданні. На цей навчальний рік вони, певно, не встигнуть, а от у 2025 році точно щось «доповнене й уточнене» видадуть. Якраз із нацистськими аналогіями «київського режиму».
А по-друге, за рекомендаціями доповіді будуть жити українські діти на окупованих територіях. І судячи з її обсягу — 182 сторінки, російська влада візьметься за них ще щільніше.
Чи готова Україна стикнутися з наслідками дій справжнього нацистського режиму?
Чи це питання так і залишиться риторичним?
