Шефе, усе пропало, усе пропало!
Цей мем із “Діамантової руки” може стати приспівом “жалобників по революції”, які теоретизують щодо Хабаровська та Білорусі. Вони співчувають протестам. Але вони бачать, що ні хабаровський, ні білоруський протести не досягли своєї мети. Звідси їхні стогони: це не має сенсу; мирний протест не може перемогти і себе дискредитує. Революція без насильства і жертв із боку протестувальників приречена – стверджують “жалобники” з безпечного далека.
Дійсно, хабаровці не змусили Москву повернути їм губернатора Фургала. Не досяг мети білоруський протест: Лукашенко залишився, узурпувавши владу.
Але чи означає це, що обидва протести були безглуздими? Усе набагато складніше.
“Хабаровськ” і “Білорусь” не схожі ні на соціальні вибухи Латинської Америки, ні на Майдан, ні на східноєвропейські революції. “Хабаровськ” і “Білорусь” відбуваються в умовах режимів, що мають чималий (а в Росії – величезний) потенціал. Плинний протест, нехай і масовий, але позбавлений організації, не здатний привести до трансформації влади.
І все ж навіть під час загасання ці протести – кожен у своєму контексті – є безпрецедентною подією. Вони підривають життєздатність керівних систем. Вони формують соціальне і культурне середовище майбутнього громадського підйому, який здобуває генетичний досвід.
Причому мирний протест ставить систему, орієнтовану на підпорядкування і нездатну до компромісів, у безвихідне становище. Рано чи пізно система змушена звіріти, провокуючи суспільне відторгнення.
Хіба можна назвати поразкою той факт, що Хабаровськ у ситуації паралічу, у якому опинилася Росія, раптом стає для Кремля системним викликом? Влада зрозуміла цей виклик, намагаючись під час нещодавніх “виборів” зачистити регіони від будь-яких альтернатив. Гірка іронія в тому, що це зачищення трамбує поле для повторення хабаровської “движухи” в інших місцях.
Сам же Хабаровський край – навіть якщо народ піде з вулиць – залишиться ворожим цій владі. У краї з’явилася радикальна меншість, готова стати стрижнем майбутніх виступів. Навіть більше, відсутність можливості для легальної каналізації настроїв – через вибори і політичні рухи – виштовхує майбутній російський протест на вулицю.
Тож ситуація така: протест у Хабаровському краї не перемiг, але влада програла, втративши регіон. Відтепер “Хабаровськ” – це попередження Кремлю про ймовірне або неминуче.
У Білорусі все ще чіткіше. Лукашенко зберіг владу. Але що таке влада над країною, яка тебе ненавидить?! І хіба це влада, якщо її потрібно затверджувати підпільно?
Це розуміє і Кремль, який, підтримавши Лукашенка, що падав, створив для себе пастку. З одного боку, Кремль не може дозволити навіть нелюбому Лукашенку впасти під натиском протесту – поганий приклад для наслідування. З іншого, підтримка Росією білоруського узурпатора провокує серед білорусів антиросійські настрої. А тут ще міжнародне відторгнення, яке гробить вистраждану Москвою надію на нормалізацію відносин із Заходом. Тож для Кремля Білорусь – радше проблема (за всіх тактичних виграшах).
Сам Лукашенко програв усе: репутацію, свою роль у національній історії, вплив на країну, особисту безпеку, гарантію лояльності еліти. Білоруси продемонстрували унікальне явище – стихійне, але усвідомлене єднання народу і разючу самоорганізацію. Не кожен народ на таке здатний. Відмова відповідати насильством на насильство влади – це радше вияв витримки, ніж страх і покірливість.
Дорослішання і політизація громадянського суспільства в Білорусі відбуваються швидше, ніж формування політичної опозиції. Гірше, коли є опозиція, яка задихається в атмосфері суспільної пасивності.
Тим часом, білоруси домоглися багато чого. Вони не тільки звели свого “агрофюрера” до ролі заручника і своїх силовиків, і Кремля. Вони довели, що стали громадянською нацією з почуттям власної гідності й готовністю до колективного самозахисту. Вони перетворили Білорусь із білої плями на карті на міжнародний чинник, змусивши прокинутися Європу, яка дрімала.
Звісно, європейські санкції щодо 40 представників білоруської влади навряд чи вплинуть на офіційний Мінськ. Лукашенко проігнорує і вимогу ЄС погодитися на посередництво ОБСЄ й піти на діалог із протестувальниками. Але важка на підйом Європа зробила дві речі, які будуть значущими. По-перше, не визнавши Лукашенка легітимним президентом, Європа скоротила його поле маневру кремлівським передпокоєм, у якому він буде чекати на прийом у Путіна. По-друге, Європа почала готуватися до звільнення Лукашенка, розпочавши розроблення “всеосяжного плану економічної підтримки демократичної Білорусі”.
Білоруси вже не повернуться устару колію. Росії доведеться попрощатися із мріями про Союзну державу. Європі доведеться думати про те, що Білорусь може означати для європейської безпеки і для європейських принципів.
Тож рано співати реквієм за нинішніми протестами. Твердити “все безглуздо” в момент, коли люди виходять на вулиці, незважаючи на загрозу власному життю, – ознака моральної нечутливості. Це ниття свідчить і про короткозоре сприйняття подій.
Так, найчастіше народний протест не здобуває негайної перемоги. Але перехід влади до закручування гайок – її визнання власної стратегічної поразки.
Тож віддамо належне тим, хто вчить нас мужності. Не будемо їх учити, як потрібно робити революції. Постараємося осмислити хабаровський і білоруський досвід, який виходить за межі тих догм, до яких ми звикли.
Джерело: Лилия Шевцова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
