Бути з військом
— Я капеланам кажу: капеланство — це як кавоапарат. Коли він з’являється, скажімо, десь в офісі, то це засвідчує певний рівень. От він є. Так, не всі п’ють каву. Але ті, кому вона потрібна, можуть скористатися кавомашиною, — пояснює заступник голови Синодального управління військового духовенства ПЦУ зі співпраці із ЗСУ протоієрей Леонтій Никитенко.
Він не готувався стати священником у війську, але 2014-го почав епізодично їздити в підрозділи. А з 2015-го Українська православна церква Київського патріархату (тепер ПЦУ) цілеспрямовано відряджала своїх священників підтримувати бійців.
Заступник голови Синодального управління військового духовенства ПЦУ зі співпраці із ЗСУ протоієрей Леонтій Никитенко
— У Збройних силах теж прийшли до розуміння, що священники потрібні. Чому? Тоді з’явилися мобілізовані. Це звичайні дядьки та хлопці. І їм ці казки в радянському стилі від замполітів не заходили. А до священника тягнуться. Бо люди так влаштовані: ми хрестимося, коли грім гримить, — пояснює Леонтій.
На той час він служив у Володимирському соборі, і коли його спитали, чи поїде, погодився. Перша ротація налічувала 70 чоловік, які вирушили на лінію фронту як волонтери. У Леонтія і досі зберігається єдиний офіційний документ, який отримав: картка з написом «Особа, що слідує за військами». Зі зворотного боку опис: зріст, колір очей.
— Щоб можна було впізнати труп. Це дуже надихало, — сміється він.
Перше відрядження — і одразу до Мар’їнки.
— Там буквально кулі літали над головою, а ти взагалі необстріляний, як неляканий ідіот. Ні броні не було, нічого, — пригадує Леонтій.
Підсвідомий страх, що на початках паралізував, минув у пристріляній дев’ятиповерхівці в Авдіївці, яку гойдало від вибухів. Там облаштували капличку.
Леонтій Никитенко з бійцями ЗСУ
— Щойно я усвідомив «вмерти — значить вмерти», одразу стало легше. Просто робиш свою справу. Пам’ятаю, як на черговій ротації до мене прийшов боєць із позивним Звіробой — побалакати, вірші читав. Він сказав тоді таку фразу: «Ты рядом, и мне уже легче». І це мені багато що відкрило. Бо не треба їхати тільки до когось, хто супернабожний. Це рідко трапляється. Люди часто не мають досвіду спілкування зі священниками, бояться. Але коли ти з ними поруч живеш, їсти готуєш, спілкуєшся, вони починають потроху відкривати сокровенне, — каже Леонтій.
Саме в тих відрядженнях, більше схожих на швидку допомогу «приїхав, загасив пожежу, поїхав», він переконався, що це має працювати інакше. Щоб військовий капелан діяв ефективно, він мусить бути з військом.
— Часто кажу, що місія військового капелана дуже смиренна. Він не може керувати, командувати, він не має займатися ідеологією. Він повинен полагоджувати людську особистість, яка зазнає ран: етичних, моральних, людських. Війна — це потойбіччя, реальність поза межею нашої людяності. І капелани у війську для того, щоб захистити людяність, особливо тих, для кого віра має значення, — зазначає заступник керівника департаменту військового капеланства Патріаршої курії Української греко-католицької церкви Андрій Зелінський.
Заступник керівника департаменту військового капеланства Патріаршої курії Української греко-католицької церкви Андрій Зелінський
Нова історія
Закон про Службу військового капеланства прийняли в листопаді 2021 року (набрав чинності в липні 2022-го. — LB.ua). З одного боку, він став крапкою в намаганнях оформити стосунки церкви й держави в рамках війська, а з іншого — початком нової історії.
Варто нагадати, що у 2016-му вже була спроба формалізувати волонтерський рух представників релігійних організацій. Тоді капеланам, як цивільним, дозволили укладати трудові договори з військовими частинами. Але ця модель мала свої недоліки. Капелани не були соціально захищені в разі, поранення чи загибелі. А командири могли обмежувати їм доступ до зони бойових дій.
Тож зупинилися на тому, що капелан має стати військовослужбовцем, підписавши контракт на проходження військової служби. І це справа добровільна.
— Військовий капелан більше розуміє тих людей, до яких звертається. Священник може бути непоганим проповідником, непоганим пастором, але для нього військові — це просто люди в однострої. Як він буде занурюватися в їхнє життя — це питання. Набагато простіше й ефективніше, коли він сам військовий, знає систему зсередини, її специфіку. Це довіра з одного боку й розуміння з іншого, — розповідає військовий капелан, євангельський християнин Денис Гореньков.
Військовий капелан Денис Гореньков
Спочатку священнослужитель отримує мандат, яким церква фактично делегує його на капеланство або за необхідності відкликає. Це така собі ліцензія на капеланську діяльність. І цей механізм — ключовий важіль впливу релігійних організацій, завдяки якому церкви погодилися між собою на статус військовослужбовця для капелана.
Метою організації Служби військового капеланства є передусім реалізація конституційних прав і свобод громадян України. Це регламентує закон.
— Це дуже важливо розуміти. Тобто не було задачі створити військових священників як ідеологів, пропагандистів на час війни. Ні. Держава каже: окей, громадянин має право на свободу совісті й свободу віросповідання, — пояснює Андрій Зелінський. — Бо ж йдеться про українське суспільство, у якому показник довіри до релігійних інститутів сягає 60 %. Тобто це важливий елемент а) світогляду, б) ухвалення особистих рішень для великої кількості громадян цієї держави. І ми не можемо просто так їх редукувати. Тим паче в період загальної мобілізації, коли до оборони держави залучені не лише професійні військові. І Служба військового капеланства як представник держави створює ці можливості задовольнити духовно-релігійні потреби в умовах військової служби. Як на мене, це одне з найбільших досягнень України з-поміж усіх інших пострадянських суспільств. Вау, це ми вже стрибнули в цивілізований світ.
Але після прийняття закону, каже Леонтій, документ мертво лежав.
— Тільки вторгнення спонукало вдихнути в нього життя. Фактично змусило. Бо стикнулися з істериками, страхами й раптом згадали: так у війську ж мають бути капелани. Усе пішло дуже швидко, а від того кострубато, — визнає він.
Заступник голови Синодального управління військового духовенства ПЦУ зі співпраці із ЗСУ протоієрей Леонтій Никитенко
Будувати з нуля абсолютно нову структур, причому під час повномасштабної війни — той ще виклик.
Ти хто такий?
— Мій ранок почався з молитви. Оскільки я мусульманин, то зобов’язаний здійснити молитву п’ять разів на день. Для вірян на війні є полегшення, молитви можна поєднувати і скорочувати. Після молитви зідзвонився з підрозділами, щоб дізнатися, чи є поранені, який у кого стан. Далі скоординував свою роботу зі Службою військового капеланства Регіонального управління «Схід» Сил ТрО. Написав для наших соціальних мереж невелику довідку про свято Ораза-байрам, яке святкуватимуть мусульмани. Спланував поїздку до місцевої школи, де зараз вчаться п’ять діток, повеземо їм допомогу. Після обіду поїдемо по наших підрозділах разом з православним і римо-католицьким священниками, яких я запросив, аби вони відслужили. Я допомагатиму. Є кілька військових у не дуже доброму морально-психологічному стані, яких підтримую. Збираюся заїхати до них, поспілкуватися. Ну а потім на мене чекають різні побутові справи, як-то наносити води, дрова, прибрати. Такий мій день нині, — розповідає Павло Федосов про капеланську рутину.
Він один з п’яти капеланів-імамів у Збройних силах.
Павло Федосов, військовий капелан-імам
Аби до всіх дістатися, за день треба здолати 30–50 км, інколи до 100 км. А оскільки видатки на забезпечення діяльності військових капеланів і досі не передбачені, мусить користуватися взятою в оренду автівкою. Так само за рахунок своєї зарплати заправляє її. Навіть польову капличку (той самий духовний центр, який згадує закон) будував власноруч із хлопцями, відповідно облаштовував її самостійно.
Коли Павло рік тому прийшов до командира одного батальйону Сил ТРО, у нього на руках був мандат військового капелана і переведення на посаду начальника лазні за підписом Валерія Залужного.
— Командир питає: «Ты кто такой?», — сміється Павло. — Я відповідаю йому: «Так от сталося, так Бог веде, хочу служити у вас капеланом». — «Ну, мы еще посмотрим, будешь ли ты у нас капеланом».
До війська Павло Федосов пішов добровольцем 24 лютого 2022-го. Почав солдатом, уже за рік був головним сержантом взводу. Саме тоді надійшла пропозиція від Духовного управління мусульман України «Умма» стати військовим капеланом: «Ти відповідаєш запиту, ми тебе знаємо, чи ти не проти?». Він узяв час на подумати, а сам почав вивчати, як працює військовий капелан.
Павло Федосов з бійцями
— Я зрозумів, що можу принести людям певну користь, допомогти. Бо бачив у тому необхідність, — обґрунтовує Павло. — Ті, хто буквально відразу пішов на війну й опинився в цьому горнилі, — це люди високомотивовані, активні. Але період, коли боротьба йшла саме за рахунок цього потужного піднесення, минув. Почалося виснаження. Втома, роздратування, втрата друзів, проблеми з родиною — люди потребували підтримки. А її тоді принаймні в тих підрозділах, у яких служив я, не було. Звісно, формально існували такі структури, як морально-психологічне забезпечення, але насправді психологів не було і мало хто знав, як працювати в таких умовах.
Павлу знадобилися місяці, щоб зрештою перейти на посаду військового капелана. Десь за пів року він відчув, що в цій якості його прийняли бійці. До певної міри процес входження для нього виявився простішим власне тому, що він і сам брав участь у бойових діях. Але до цього треба було ще порозумітися з командиром. А це окрема задача.
— Для деяких командирів це якась, ну не знаю, несерйозна штука: «поп приїде, буде щось тут робити». Але ж є наказ, вони не можуть його не виконати. І тому ставлення до капеланів буває дуже негативним або байдужим. Проте зі свого спілкування з іншими капеланами бачу, що зміни в позитивний бік у,се ж є. Бо як би там не було, капелани виконують ту роботу, яку не може виконати ніхто інший. Капелан — не керівник, не начальник, ми тримаємо в таємниці речі, які нам довіряють. І нам вдається заново вдихнути в людей смак життя. Бо вони втомлюються до такої міри, що втрачають його взагалі. І тоді вже чуєш від командирів: «А коли ти до мене приїдеш? А коли поспілкуєшся? У моїх людей є проблеми, але вони не завжди хочуть до замполіта, бо ті переважно протоколи оформлюють». І так ми доводимо свою корисність. Бо довіряють словам і справам, але справам у першу чергу, — пояснює Павло.
Павло Федосов (ліворуч) з військовими ЗСУ
Наразі трохи менше ніж три сотні капеланів зайшли на відповідні позиції у Збройні сили. І одна з проблем, з якою стикнулася принаймні частина, — командування не розуміє їхньої ролі.
Закон визначає чотири функції капелана: душпастирська опіка, соціально-доброчинна та релігійно-просвітницька діяльність і консультування командування в релігійних питаннях.
— Ніби функціонал є. І правовий механізм є. Але сигнали від капеланів і мій особистий досвід показують, що він не завжди працює, — каже Андрій Апаров.
Фактично командири, яким безпосередньо підпорядковуються капелани, часто не уявляють, для чого їм ця людина в підрозділі. Звісно, є й інші приклади, коли, умовно кажучи, якийсь батальйон зацікавлений, щоб у них був капелан. Тоді вони цілеспрямовано шукають під себе людину відповідної конфесії, рівня освіти, зустрічаються, бесідують і приймають рішення.
— Але для багатьох це така terra incognita. І аби не заморочуватися, командири просто перепідпорядковують капеланів заступникам з морально-психологічного забезпечення, — пояснює Андрій Апаров. — І маємо палітру варіантів, що відбувається далі. Приміром, капеланів змушують вести замполітівську звітність, освідування на алкогольно-наркотичне сп’яніння, профілактику психологічної ситуації, суїцидів — усе це перекладають на священника. Або ганяють на шикування, у караули, хоча це заборонено статутом. І якщо до мене як т.в.о. начальника Служби військового капеланства звертається священник, мовляв, ось у мене така ситуація, то я не маю інструментів, як йому допомогти. Я, звісно, можу подзвонити командирові. Але не факт, що це спрацює. Бо головне не право, а наказ командира. І тут треба щось міняти.
Т.в.о. начальника Служби військового капеланства Сил ТрО Андрій Апаров
— Часто уявлення про священника таке: поспівав «Господи, прости», кадилом помахав, кропилом хача-хача покропив, усі пішли в бій і померли, — каже Сергій Дмитрієв. З 2014-го він був капеланом бойової бригади, а згодом розбудовував капеланську службу в командуванні Сил ТрО.
— Багато разів стикався з таким ставленням. Бахмутський напрямок. Приїхали три батальйони, а там хлопці нулячі. Комбриг капеланові: «Їдь до них. Щоб завтра в бій і всім дали прочухана». Це ж обман, середньовіччя, — зауважує він.
У Національному університеті оборони України імені Івана Черняхівського планують запустити відповідний курс про капеланство для офіцерів, який має посприяти порозумінню між офіцерами й капеланами.
— Але проблема насправді лежить глибше, — визнає Сергій Дмитрієв.
Сергій Дмитрієв, військовий капелан (у центрі)
Світські начальники
Містком між церквою та військовослужбовцем стала Служба військового капеланства. У Збройних силах (аналогічна існує в НГУ та Державній прикордонній службі. — LB.ua) її створили у вересні 2022-го. Вона має трирівневу структуру. На стратегічному рівні це підрозділ Апарату головнокомандувача ЗСУ, що визначає загальну політику. Відповідні служби почали з’являтися і на оперативному рівні, тобто на рівні командування видів Збройних сил, окремих родів військ і сил, а також на тактичному (військові частини, військові навчальні заклади).
Розбіжності в баченні представників військових структур і релігійних організацій, як саме втілювати закон, почалися на першому ж етапі.
— Приміром, під час призначення начальника новоствореної капеланської служби ЗСУ з представниками церков не радилися, зробили по-військовому, — каже Леонтій Никитенко.
Передбачалось, що сформована Міжконфесійна рада з питань військового капеланства пропонуватиме на цю посаду кандидатури з релігійного середовища, про які церкви між собою попередньо домовляться. Проте сталося інакше.
— Ми ж ніби намагалися керуватися досвідом наших західних партнерів. А у США та в інших країнах капеланською службою управляють капелани. Так, офіцер, так, людина військова, яка вже прослужила скількись часу. Ну це логічно виглядає, адже служба — це бюрократія, адміністративні процеси у війську. І досвідчений офіцер краще розбереться з величезною кількістю папірців. Але ця людина мала б прослужити як капелан, як священнослужитель, — пояснює Андрій Зелінський. — А те, що маємо зараз, я часто називаю китайською моделлю. Бо Китай — це країна, де держава керує церквою, яку сама ж створила. От ми рухаємося до цієї моделі. У нас майже всі керівні посади обіймають офіцери, які не мають жодного душпастирського досвіду. І це для мене феномен, коли офіцер зі Служби військового капеланства каже, що йому абсолютно байдужі питання церкви, він невіруючий і йому це все нецікаво. Є й такі. Як за таких умов можемо забезпечити ефективне функціонування служби?
Андрій Зелінський із захисниками
Наразі на стратегічному й оперативному рівнях капеланську службу у Збройних силах очолюють військові, нерідко зі структур морально-психологічного забезпечення. Виняток із цього правила фактично поки що лише один (до цього є ще один т.в.о.). Воднораз у Службі військового капеланства ЗСУ Апарату головнокомандувача ЗСУ з двох десятків людей лише п’ята частина — капелани.
У минулорічному інтерв’ю радіостанції «Голос Америки» начальник служби Олексій Терещук пояснював: рішення про те, що її очолюватиме звичайний офіцер, є тимчасовим, поки військові капелани не набудуть відповідних компетенцій.
— Знаю приклади, коли, приміром, регіональне управління очолював дуже гарний священник, бойовий. Але він не впорався з викликами, які іншого роду, — це документообіг, система наказів тощо. Він мені прямо сказав: я просто тут не можу, це не моє, повернуся до бригади, — розповідає Павло Федосов. — Тобто є і зворотний бік цього всього. Але в перспективі ці посади повинні займати саме люди з релігійного середовища. Це еволюційний процес.
Якщо на початку запуску служби призначення капеланів на керівні посади і справді було недоцільним, зокрема через брак досвіду, то з його набуттям у бойових умовах у системі управління на рівні батальйонів і бригад втрачає актуальність рішення інтегрувати священників, пастирів, імамів у ЗСУ під керівництвом офіцерів структури морально-психологічного забезпечення, аналізує сучасні виклики військовий капелан Михайло Драпогуз.
Проблема і в тому, за словами Андрія Зелінського, що коли розробляли штатні посади капеланів, аплікували вже наявний досвід — тобто аби отримати відповідні звання й претендувати на керівні посади, треба відслужити певну кількість років. Оскільки інститут військових капеланів новий, то вони мають переважно первинні офіцерські звання. Хоч за бажання це можна було б вирішити.
— Головнокомандувач приймає рішення щодо присвоєння звання. А компетентну особистість не проблема знайти. Є капелани, які мають бойовий досвід, уже давно у війську чи то на волонтерських засадах, чи як цивільні працівники ЗСУ. Але люди мислили про нову реальність старими категоріями. І це унеможливило правильний рух. Тому взяли тих офіцерів, які відповідали вимогам, мали певні звання. Посадили на ці посади. Декому просто байдуже, дехто повністю радянської чи пострадянської школи. І цей пострадянський елемент у Збройних силах, який не до кінця розуміє функцію капеланської служби, вбачає в цьому можливість працевлаштувати колишніх замполітів або інструменталізувати саме військове капеланство, щоб дбати про певні ідеологічні, пропагандистські потреби. Тому єдина надія була, я дуже добре це пам’ятаю, на особу, яка прийде першою як керівник служби. Бо якщо ми говоримо про військове формування, то принципу субординації не уникнути. Хай там як, усе буде впиратися в командира, начальника будь-якого рівня. Якщо він розуміє і має волю, усе спрацює. Якщо ні, він стане тромбом системи. І це ті загрози, які можуть трапитися з нами, — наголошує він.
Як наслідок, пояснюють капелани, їхню місію деколи зводять до функцій політруків або виключно до декоративно-ритуальної діяльності. І це набирає, наприклад, такої форми, ділиться Сергій Дмитрієв:
— Ти капелан бригади, але викликати можуть в інші бригади. Мусиш покинути свою і їздити туди, де тебе ніхто не знає і про довірливі стосунки просто не йдеться. Який у цьому сенс?
Сергій Дмитрієв, військовий капелан
Денис Гореньков додає:
— Якщо людина далека від церкви, скажу більше — від духовних питань, то для неї капелан — це такий суто декор. І якщо таке сприйняття, то справді які проблеми взяти його з однієї бригади й рухати в іншу й так далі. Це такий пересувний театр. Але це неможливо, якщо ми говоримо про духовне лідерство, коли людина є душеопікуном, коли вона є частиною спільноти і творить цю спільноту, постійно поруч. У моєму підрозділі до мене як до віруючої людини звикали місяців три чи чотири. Придивлялися, розпитували, сканували. І тільки потім почалися глибші розмови. З капеланами та сама історія. Тому є ризик, що капелан просто перетвориться на чиновника, який, звісно, може зробити якісь штуки, скажімо, класний концерт. І після класного концерту буде на душі непогано. Але це зовсім не те, чого ми прагнемо.
Відповідь на питання, чому капелана можуть висмикнути з однієї бригади і відправити до інших, насправді просте і складне водночас. Просте, бо це від браку людей. Складне, бо не можна просто взяти і будь-кого зробити капеланом, оскільки є вакансія, війна і проблеми у війську.
— Тільки тому, що хтось десь поставить галочку, нічого не зміниться. Слово «нічого» треба прописати великими літерами. Нічого не зміниться від того, що всі вакансії заповняться. Бо капелан не покликаний бути магом, щоб вирішити всі серйозні виклики в Збройних силах. Він не чарівник, який помахом палички позбавить українське суспільство його давніх проблем. Його покликання — опікуватися духом воїна, — каже Андрій Зелінський.
Капелани та військовослужбовці ЗСУ відзначають Різдво на Бахмутському напрямку 25 грудня 2023 року
У нас є вакансія
Загалом майже 800 військових капеланів мають призначити у Збройні сили — таку потребу публічно озвучують у Службі військового капеланства ЗСУ. За півтора року до війська вже долучилася десь третина від цієї цифри.
Слід пояснити, що розподіл посад між представниками різних конфесій, бо ж військо у нас мультиконфесійне, відбувається на основі квот. 90 % посад заповнюють відповідно до конфесійної приналежності особового складу. Для цього провели опитування й визначили, що 80 % військовослужбовців зарахували себе до православних християн, 16 % — до католиків, серед яких найбільше греко-католиків, далі йдуть протестанти, мусульмани й інші. Відповідно найбільше посад у Збройних силах отримали ПЦУ й УГКЦ.
Наприкінці березня до закону про службу військового капеланства внесли доповнення: військовим капеланом не може бути представник релігійної організації, яка входить до структури (є частиною) релігійної організації з центром управління в країні-агресорі.
Коли представники церков працювали над законопроєктом, то від початку розуміли, що потрібен час, аби підготувати для війська необхідну кількість священнослужителів. Орієнтувалися на п’ять років, виходячи з термінів отримання вищої богословської освіти. Саме тому передбачили перехідний період, послабивши на цей час вимоги до кандидатів. За законом, капеланом може стати людина з вищою богословською освітою, але поки що для мандата достатньо будь-якого диплома не нижче від бакалавра. Тоді вони ще не знали, що повномасштабне вторгнення каталізує всі процеси.
— Маємо страшний дефіцит. Є ж іще потреба самої церкви. Громади, які переходять до ПЦУ, у 70 % випадків без священників, і люди чекають, — каже Леонтій Никитенко. — Тобто сталося так, що треба багато й одразу.
Природно, що одномоментно мобілізувати своїх священників церкви не в змозі, особливо ті, у яких є система парафій. І священники, які вирішують піти капеланами у військо, мусять покинути свої. Це непросте рішення, тим паче, що інколи їм немає заміни. А тим, хто вже займає різні посади в армії, вкрай важко перевестися. Командири не хочуть віддавати людей.
Попри все, за словами Андрія Зелінського, якщо дивитися на нинішню динаміку, то за п’ять років посади військових капеланів укомплектували б, як і планували. Але у службі тиснуть.
— Держслужбовці, як з прапором, виходять із цим перед церкви й кажуть: «У нас вакансії. Де капелани? Давайте швидше, швидше, які у вас проблеми? П’ятсот вакансій». Але не існує загального числа вакансій щодо жодної церкви, — зауважує він. — Тому що кількість капеланів, відповідно до закону України, регулюється квотним розподілом. У вас може бути, умовно, 50 вакансій для греко-католиків, 200 для православних чи там 30 для протестантських церков або мусульман. Чому? Тому що закон не для того, щоб створити капеланів. Він для того, аби задовільнити потреби військових, які з’являються стосовно тієї чи іншої релігійної організації чи церкви. А в нас зараз головне — забити посади. І люди, які ще вчора взагалі цим не цікавилися: ні церквою, ні капеланством, — сьогодні стають найбільшими його поборниками, бо в них є вакансія: нам треба капелана і ми готові з будь-кого зробити капелана. Але воно так не працює.
Те, що службою керують переважно світські офіцери, за словами Сергія Дмитрієва, і є одна з причин, чому капелани не хочуть йти на посади у військо.
Сергій Дмитрієв
— Вони пішли б за духовним лідером, а його немає. Візьмімо ТрО. За статистикою, в теробороні найбільше капеланів серед усіх родів військ Збройних сил, зокрема й тому, що на чолі капеланської служби — священники, спочатку я, тепер отець Андрій Апаров. Ні в мене, ні в нього немає великого досвіду служби в армії. Але в нас хороші відносини з командуванням, є офіцери, які допомагають, супроводжують. Усе працює, і така модель виграшна. Бо там, де хороший мотивований капелан, там більш згуртований колектив, люди відкритіші, людяні, а це те, чого не вистачає на війні, це те, що захищає. Це про внутрішню силу. Але поки що складається враження, що капелани самі по собі, а служба — сама по собі. У неї заходять якісь люди — посидів там рік і маєш кар’єрний ріст, плюс їздиш у закордонні поїздки і не їздиш на фронт.
Якщо пригадаєте, то 90 % капеланів мають заходити на посаду відповідно до конфесійного розподілу особового складу. Але є ще 10 %, які віддали на призначення начальникові Служби військового капеланства. Цю квоту передбачили для особливих випадків. Принаймні такий сенс у неї закладали автори законопроєкту. Бо, приміром, опитування могло не відобразити потреби в якійсь міноритарній конфесії, а в разі її оприявнення це давало змогу її представнику все ж отримати посаду.
— Але цю можливість почали використовувати, щоб вирішити кадрову проблему. Нам кажуть: ви не можете заповнити вакансії, а в нас є охочі, маючи на увазі певні протестантські течії, зокрема харизматичні. Так через начальника служби на десятки посад зайшли релігійні організації, які не отримали квоти, бо опитування не засвідчило їхніх вірян у війську, — каже Леонтій. — Але ж у службі плутають дві речі — потребу військовослужбовця і право релігійної організації на діяльність. В армії пріоритет за бійцем. І це не питання свободи релігійної організації, а питання свободи військового. Бо саме для нього все це створювали.
Із цієї ситуації випливають кілька моментів. Один пов’язаний, за словами Сергія Дмитрієва, з ризиками прозелітизму, тобто навернення. Місія капелана не в тому, щоб збільшувати свою конфесію на кількість військовослужбовців. Як душпастир капелан може служити виключно у своїй духовній традиції, водночас він має сприяти чинним традиціям, а турбуватися повинен про всіх.
військовий капелан Сергій Дмитрієв
— Тут багато залежить від ментальності капелана, його цінностей. І якщо на ці позиції заходитимуть, згрубша кажучи, функціонери, які вбачатимуть у цьому шпаринку, то можуть бути варіанти, — пояснює він.
Інший момент — діяльність Міжконфесійної ради з питань військового капеланства, на рівні якої і відбувається співпраця церкви зі службою. Цей орган не підпорядковується по вертикалі військовому командуванню. Але оскільки до Міжконфесійної ради з питань військового капеланства входять по одному представнику від усіх церков і релігійних організацій, які обіймають посади військових капеланів, то і там відбувся певний перекіс у бік міноритарних релігійних організацій, каже Леонтій Никитенко.
— Зараз буду дуже емоційним. Зрозуміло, що ті, кого назначають, готові співпрацювати з тими, хто їх назначив, і це вже створює інші виклики. Але держава не може просто так плодити релігійних осіб для того, щоб вони виконували якісь функції у війську, це порушує закон. І війна не може пришвидшити процес заповнення посад, як би кому не хотілося. Понад це: війна не має ці процеси пришвидшувати, якщо ми хочемо професійних військових капеланів, а не театр. «Давайте військових одягнемо в ряси, хай вони екстерном семінарії закінчать». Нам таке дехто пропонував. Та це перевернути світ догори дриґом. Ми говоримо про окрему професію, а професіонали не беруться через те, що хтось видає наказ «мені потрібен лікар». Покликання плекається, здобуваються знання, уміння, навички, компетентність. Наказом не можна призначити когось бути хворим, а когось здоровим. Це нонсенс, вдавання. У радянському війську це було можна. У пострадянсько-українському війську, на жаль, усе ще залишається ідея, що так можна, — констатує Андрій Зелінський.
До речі, з приводу здобуття знань. Підготовку військових капеланів, якої вимагає закон, організували на базі Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І це справді досягнення. Також діють навчальні програми за кордоном, у Великій Британії та Німеччині, куди відправляють капеланів пройти відповідний курс. Але питання є і до першого, і до другого.
Навчання капеланів Сил територіальної оборони ЗСУ в Києві, травень 2023
Планували, що після того, як богословський кандидат отримує мандат, військові структури беруть його у свої руки й мілітаризують — навчають.
— Завдання — зробити капелана військовим за програмою а-ля офіцера запасу. Тобто людина призивається, потрапляє в навчальний батальйон, отримує звання — і зрештою його призначають на посаду. Але ж у нас «потреба» — і все стало з ніг на голову, — каже Леонтій Никитенко. — Священник отримує мандат, іде до ТЦК, його призивають, атестують на присвоєння військового звання офіцерського складу. Фактично без жодної підготовки він потрапляє в бойовий підрозділ, одразу на війну. Людина, яка не має ні психологічної, ні тактичної, ні медичної підготовки. Звісно, його починає накривати. Бо зараз у капелани вже йде значна частина людей, які не мали того ж волонтерського досвіду роботи у війську. І тільки потім їх викликають на курси підвищення кваліфікації. Деколи це відбувається за рік.
У самій програмі є душпастирська складова, але капелани скаржаться, що її замало.
— З приводу навчання за кордоном, то чи не доцільніше відправляти туди викладачів? Вони брали б звідти найкраще і поєднували його з досвідом українських капеланів, бо серед них є люди, що в сані 30 років і 9 з військовими. І зрештою організували б тут курси другого та третього рівнів для капеланів, аби вони могли заходити на високі посади, — розмірковує Сергій Дмитрієв.
Тим часом священнослужитель, який отримав мандат, у багатьох випадках мусить самостійно шукати собі місце служіння, куди б його взяли. Бо чіткого порядку призначення капеланів на посаду досі немає.
— Нам дорікають, що в нас є більш ніж сто людей з мандатами, а вони не на посадах. Але більшість з них — ті, кому пообіцяли, потім щось сталося і не склалося. І вони собі служать на парафії. У мене є випадок, коли людина ще в серпні подала документи в ТЦК, мала відношення військової частини. І документи десь згубили. Але ж капеланські служби мали б підхопити людину, сприяти їй у всьому, бо місія церкви закінчується видачею мандата. Проте цього не роблять. І священники мають якось танцювати, щоб знайти місце, — каже Леонтій Никитенко.
Тому, на його думку, під час розбудови Служби військового капеланства пішов перекіс від потреб бійця до намагання формально заповнити посади зі всіма наслідками.
— А це неприпустимо. Бо ж маємо перший специфічний досвід взаємодії церкви і держави на такому рівні, ще й в рамках армії. Тут усе важливо. Має бути нейрохірургія, а зараз рубають сокирою. Зрозуміло, що воно якось рухається. Бо є вагома кількість людей, представників різних конфесій, які свідомо роблять свою справу, — і система дивом функціонує.
