Усе починалося з води і лавок
Марія хазяйновито крокує довжелезним коридором, де біля окремих кабінетів у черзі сидять військовослужбовці, чимало з милицями.
— Це ще не черга, а так, дві-три людини, — зазначає вона.
Одним з перших запитів від закладу, який виконали волонтери, була заміна лавок
Підстав не вірити ми не маємо, бо Марія однією з перших пішла перевіряти умови, у яких проходять ВЛК поранені, після хвилі, яка прокотилася соцмережами на початку 2023 року. Тоді старший солдат (нині офіцер) Мирослав Откович поскаржився на черги перед кабінетами, відсутність місць для сидіння й жахливу вбиральню в медичному центрі ЗСУ у Львові. До нього підключилися військові з інших міст, а також закликали небайдужих перевірити, якою є ситуація в інших медзакладах.
— Коли я про це дізналася, то виявила, що у Києві, зокрема, вже є чат людей на 15. Наприкінці лютого ми з учасниками прийшли познайомитися з керівництвом та поговорити про запити. Вони показали, що потрібно, яких господарських товарів не вистачало. Був також запит на лавочки для сидіння., — пригадує Марія.
Першою допомогою були 13 бутлів води, бо кулери на місцях є, в приміщенні спекотно, а пити людям нічого. Далі зібрали гроші й закупили зручні м’які лавки. Узагалі, каже волонтерка, спочатку здалося, що роботи не так багато, але коли роздивились уважніше, зрозуміли, що вони тут надовго.
Двері в новий світ
Марія підходить до дверей без позначок. Жартує, що це двері в новий світ. Хоча без жартів: для цього закладу так точно, адже за ними — відремонтована інклюзивна вбиральня, яка ще 9 місяців тому була такою самою, як інші: з високими сходами, на які й на здорових ногах вибратися непросто, та діркою в підлозі замість нормального унітаза.
— Військові часто кажуть, що в багатьох медзакладах немає нормальних вбиралень. Мене дуже вразила розповідь бійця, який проходив реабілітацію та вперше нормально сходити в туалет зміг лише на п’ятий місяць. Це ж тільки уявити, що переживає людина з ампутацією, коли вона з таким зіштовхується. Це точно не про повагу до тих, хто віддає своє здоров’я, сили, життя за те, що ми тут стоїмо, — пояснює Марія.
Як було до. Нині в такому стані всі інші вбиральні закладу
Щоб отримати дозволи на ремонт, у серпні минулого року команда вирішила зареєструвати фонд. Назву придумали за один вечір, організували і подали документи за три дні. Процес погоджень зайняв не один місяць.
У пакеті з вбиральнею почали ремонт і в гардеробній.
— Коли ми тільки прийшли сюди, надворі ще було холодно й військові в черзі чекали з куртками, хто з баулами, рюкзаками. Тому вже цього холодного сезону вони зможуть залишити верхній одяг у гардеробній. А рюкзаки навіть зараз — для цього ми задумали шафи й полиці різних розмірів. Чергуватиме тут людина від медзакладу, — пояснює Марія.
Вона показує фото до, де все заставлене радянськими поламаними вішаками й більше схоже на складське приміщення. А попід стелею — іржава труба, обшита пластиком. Тому ремонт почали з її заміни.
– Ми поміняли її з цього краєчка до головного стояка в найближчому туалеті, бо просто поміняти шматок труби було б дуже тупо. У коридорі вона не трималася за стінку, і ми боялися, що в якийсь момент просто комусь на голову впаде чи потече, — зазначає Марія.
Останній штрих перед тим, як відкрити приміщення для відвідувачів, — повісити таблички з написом «Туалет» на дверях і про те, що відремонтували його за кошти небайдужих громадян. І готово. Для команди це визначний день, адже сил у цей ремонт вклали чимало. Як і нервів.
Проєкт обійшовся в майже 2 млн грн. За цей час фонд не раз критикували — за недешеві смітники, підвісні унітази або модний ремонт «як у кав’ярні». Марія пояснює, що переробляти довелося чимало, усе робили згідно з державними будівельними нормами, а сантехніку обирали якісну, щоб на роки, адже щомісяця через медзаклад проходить багато людей. А щодо модного ремонту, то це питання грамотного підходу й планування.
У розмову включається чоловік, який він відповідав за команду ремонтників. Сам він — військовослужбовець, у Збройних силах ще з часів АТО. Отримав поранення на війні, тож розумів, як треба робити правильно.
— Потрібно було взяти якісне, практичне й не за всі гроші світу. А перед кожною людиною, яка нам донатила на цей збір, я можу особисто відзвітувати за кожну гривню. І гарний ремонт — це не розкіш. Коли люди заходять у туалет на заправці, чомусь вони не кажуть «вау!». То чому так само людина тут не може зайти в нормальний і комфортний туалет? — дивується підрядник.
Гостинці від військових
Коридором далі нас зустрічають усміхнені дівчата. Тут точка з чаєм, кавою та батончиками. Поряд — диван, де відпочивають військові. Та для них це більше, ніж просто випити чаю, це про людське ставлення і спілкування.
— Щодня через нас проходить дуже багато людей з різними обставинами, у різних ситуаціях. Тому розуміємо, що в якийсь момент треба пожартувати, щоб підтримати, десь вислухати. Бо військові часто підходять просто навіть поговорити й розповісти про якусь ситуацію, про сім’ю, домашніх улюбленців, — розповідає Каріна, яка долучилася до команди ледь не з перших днів роботи.
– Військові на початку питали, хто ми. Ми казали, що небайдужі громадяни. Питали, де про нас почитати можна. Перший час багато хто запитував, скільки це коштує. І досі буває намагаються дати гроші — ткнути в руки і втекти. Ці гроші, звісно, йдуть у фонд на наступні закупівлі, — додає її колежанка, співзасновниця фонду Даша.
— Часто приходять подякувати. У мене вже цілий список є, чим нас пригощали — від цукерок, яблук, пиріжків, домашньої чурчхели до крафтового шоколаду. А якось військовий приніс батон, каже: «На бутерброди вам буде», — сміється Каріна.
Чергують дівчата щодня. У чаті на 150 волонтерів наприкінці тижня складають графік — три зміни по три години. Дві людини на каві, дві — на ксероксі. На ксероксі черга немаленька. Тут дівчата безоплатно копіюють документи для військових, щоб їм не довелося шукати деінде. А також це нагода допомогти неабияк зекономити час, нерви, гроші, бо стоси паперів доводиться робити немаленькі.
Кожна волонтерка перед тим, як приступати до роботи, отримує інструкції, як діяти, якщо комусь стане зле, куди звертатися по допомогу. Також відвідують тренінги з домедичної допомоги і дехто при собі має аптечку.
— Також я пройшла, наприклад, тренінги від проєкту «Як ти, брате?», де розповідають, як спілкуватися з військовими, як підтримати тих, хто втратив близьку людину, — зазначає Каріна.
Крім того, дівчата створили список волонтерів, які знають не лише англійську, а й інші іноземні мови. А на ксерокс склали базовий словничок, щоб не було затримок у комунікації.
— Десь на початку нашої роботи прийшли військові з Колумбії, які розмовляють іспанською. Пощастило, що Каріна теж знає іспанську. То вони були сильно вражені рівнем сервісу. У нас тепер є навіть внутрішній жарт «Прийшли колумбійці, шукають Карину», — сміється Марія.
Каріна пригадує, як до них звернулися від медзакладу по допомогу для британців, які проходили ВЛК.
— І одна волонтерка супроводжувала їх упродовж усього процесу, по всіх кабінетах і сама дізналася, який це має вигляд, — зазначає волонтерка.
За межами волонтерства всі вони мають роботу. У Даші художня освіта — працює у видавничій сфері; Марія — експертка з комунікацій і працює над окремими проєктами; Каріна — у сфері реклами, досліджує цільові аудиторії. Чимало членів команди працюють в айті, є волонтерка, яка грає в театрі.
— У нас дуже різні люди, повний набір. І склалося дуже дружнє ком’юніті. Разом ходимо на документальні фільми, зустрічаємось раз у квартал обговорити, як наші справи. Маємо власного гіда, яка організовує нам екскурсії по горах. Усі супердружні, розуміючі й у будь-якій ситуації готові підставити плече, — хвалить колег по волонтерству Каріна.
Коли запитую дівчат, як поєднують волонтерство з роботою й усе встигають, саме підходить Ліна — вона відповідальна за графік чергування.
— Як ми встигаємо? Ніяк. Це якщо чесно. Ти просто підлаштовуєш свій графік. Буває, тут і робочі зідзвони проводимо. Хтось допрацьовує ввечері або вночі. Підміняємо одне одного в разі чого. Хтось може підскочити забрати продукти, що доставили, хтось дорогою щось забирає. Але немає такого, що немає людей, ми закрилися й усе, — пояснює вона.
Так у когось фонд займає три години на тиждень, а в когось ледь не весь день. Наприклад, у Марії.
— Спершу я проводила тут цілі дні. Зараз часу забирає по-різному — від години до 10 на добу, буває, сиджу за якимись звітами до другої ночі. В інших співзасновниць — Саші й Даші — ситуація подібна. Жартуємо з ними, що ми така Гідра благодійності, — сміється Марія.
Є волонтери більш активні, є менш. Є такі, які відгукуються на прохання щось відвезти чи допомогти розвантажити. Кількість активних постійно змінюється, кажуть дівчата. Хтось йде, додаються нові. У травні прийшло аж вісім нових людей, бо зазвичай чотири-п’ять.
Саша — одна з новеньких. Сьогодні її перше чергування.
— Побачила сториз знайомої і теж захотіла долучитися. Написала Ліні, вона скинула всі інструкції. Перше чергування проходить весело, усім треба поговорити. Дівчата казали, що ми вже пройшли одну запару, але я навіть не помітила. Разом веселіше, — ділиться вона.
Сашине перше чергування
Поки ми говоримо, підходить Каріна, сміється й показує дволітрову пляшку з домашнім молоком:
– Це те, про що я казала! Список поповнився, будемо думати, як ділити.
Наймолодша амбасадорка
Попри те, що волонтерів, дотичних до фонду, є чимало, не менше в команди й планів — у вже виділеному приміщенні облаштувати лаунж-зону з кондиціонером і диванами, зробити нормальні сходи на другий поверх, допомогти покращити інформаційну навігацію в закладі.
— Не вистачає тільки людей, які долучаться фізично або задонатять на ці плани, — зазначає Марія, розклеюючи наліпки з номерками на вішаках у гардеробній.
Коли робили ремонт, каже, зверталися до великих компаній по допомогу. Утім чимало хто просто проігнорував повідомлення. Крім того, бували моменти, коли збір рухався дуже повільно. Це засмучувало.
— А в тебе ще й сили на нулі й зверху кажуть: «Чому ви такий дорогий туалет робите?». Я, чесно, плакала. Та відчай минув, коли нас люди почали більше підтримувати. Наші волонтери й друзі відкрили допоміжні банки. Без них ми, мабуть, й досі збирали б гроші. У нас є історія, як одна наша амбасадорка, Іра Ніколайчук, відкрила збір на 150 тис., коли була на 9 місяці вагітності. Одного дня вона мені пише: «Почалось, я їду в пологовий, але в мене ще не закритий збір, моя задача — закрити до того, як народжу». І поки вона була в пологовому, розповідала історії, просила донатити. І таки встигла — через пару годин народила Міру. Ми жартували, що це наша наймолодша амбасадорка, — ділиться Марія.
Та все ж фонд уже має список брендів, яким вдячний за допомогу, — це і виробник батончиків, який надав їм знижку 50 %, і виробник чаю. Допомога неабияка, адже щомісяця фонду доводиться окремо збирати на поточні потреби близько 200 тис. грн. А виробник плитки для підлоги надав її безоплатно — і на вбиральню, і на гардеробну.
Узагалі знайти постачальників тієї самої води, вершків, господарських товарів, паперу для ксерокса було завданням із зірочкою. Фонд принципово шукав українських виробників або тих, хто не торгує в Росії. Чимало варіантів відкинули саме із цієї причини, бо хтось це робить відкрито, а хтось — тихцем.
— Але мені хотілося б, щоб список тих, хто нас підтримує, був більшим, бо в нас є що робити: інші туалети, інше крило. Ми вже маємо позитивний приклад, з ним можемо йти далі. Бо розуміємо, що для бізнесу скинутись 2 млн на ремонт може бути не так важко, як окремо збирати по людях, — упевнена Марія.
Якщо ви хочете підтримати роботу фонду – ось сторінка Марії у фейсбуці, а тут сторінка “Доступу” в інстаграмі, де також є реквізити для допомоги.
Унікальний досвід
Крім планів у конкретному медзакладі, фонд має глобальнішу мету — сформувати мережу осередків по різних містах України. Так досвід Києва вже перейняли волонтери в Дніпрі. У Львові команда «Доступу» хоче відновити роботу, для цього нині шукають координатора. А команду в Полтаві хочуть узяти під своє крило. Там волонтери працюють уже рік і, хоч їх не пускають на територію медзакладу, все одно продовжують привозити воду, господарку.
— Усе залежить від керівництва на місцях. Нам дуже пощастило, що тут люди розуміють, що відбувається і для кого це робиться. Мені дуже хотілося б, щоб керівники закладів розуміли, що ці люди не хочуть нашкодити, а хочуть допомогти, — наголошує Марія.
А досвідом команда «Доступу» готова ділитися вже й не лише з волонтерами. До фонду вже зверталися зі сфери готельно-ресторанного бізнесу, щоб зрозуміти, як надавати військовим хороший сервіс і підтримку.
— Зараз маємо унікальний досвід, як ніхто інший. Нам про це говорили дуже багато людей, навіть непублічно ті, хто працює в міністерствах. Ми були свідками, як запускали електронні черги, і бачимо, що можна покращувати. Тому зараз хотілося б більше цієї взаємодії з державою, бо маємо інституційну спроможність до цього і цей досвід можна масштабувати на інші заклади, — пояснює Марія.
Зізнається, чи не найчастіше доводилося чути питання «А чого держава цього не робить?». На це в засновниці фонду відповідь проста:
— Мені дуже подобається фраза Тараса Чмута, що держава — це ми. І ми маємо розуміти, що держава в таких масштабах і за таких обставин не завжди може це тягнути. Тому громадянське суспільство має підстраховувати, де може.
Результати своєї роботи, каже, вона з командою бачить щодня, і це мотивує.
— Ми тут стали каталізатором змін. З елементарного на початку — коли замінили лавки, медзаклад замінив покриття на підлозі. А зараз навіть лікарі стали місцями відчутно добріші — це самі хлопці нам розповідають, — додає Марія.
Мотивує і розуміння, для кого вони це роблять.
— Коли нас критикували за дорогий туалет, закидали, що на ці гроші можна купити «мавіки» чи машини. Я відповідала: окей, сьогодні ці військові на фронті, а завтра прийдуть сюди — і вони потребуватимуть можливості нормально сходити в туалет. У мене багато друзів проходили тут ВЛК. І буквально кожен з нас може опинитися тут завтра, — акцентує засновниця фонду.
А тим, хто хоче долучитися до системного волонтерства, Марія дає декілька порад: розуміти, для кого й для чого ти це робиш, заручитися командою та дотримуватися правила «спочатку маску на себе».
— Це важка робота, потрібна емоційна включеність, і це забирає ресурси. А щоб віддавати іншим, потрібно наповнюватися самому. Коли ти виснажений, не можеш бути ефективним, бо втрачаєш фокус. А щодо можливостей — хто хоче, той знайде. Їх багато, просто треба роззирнутися. Хочеш — працюй з нами, хочеш — допомагай армії, дітям чи тваринам. Головне — розібратися для себе. Рік тому ми були просто людьми, яким не байдуже, а за цей рік стали фондом, якому не байдуже, — зазначає Марія.
