У протистоянні навколо Нагірного Карабаху влада президента РФ Володимира Путіна намагається “покарати” Вірменію, де до влади прийшов прем’єр-міністр Нікол Пашинян. Таку думку в ефірі “Радио Свобода” висловив 9 жовтня російський політолог Андрій Піонтковський, який живе у США.
“Конфлікт був неминучим, а щодо часу, мені здається, [президент Азербайджану Ільхам] Алієв вибрав момент дуже точно. По-перше, на піку неоімперських амбіцій [президента Туреччини Реджепа] Ердогана і на дні російсько-вірменських відносин. Росія, путінська влада, не приховує свого крайнього невдоволення Пашиняном і загалом фактом приходу до влади людини внаслідок народного обурення”, – сказав він.
Політолог вважає, що “це прецедент, який для Путіна особисто абсолютно неприйнятний”.
Піонтковський звернув увагу, що 27 вересня до звернення до народу Азербайджану Алієв, “окрім повторення всіх речей територіальних цінностей, захисту території, повторив один стандартний абзац кремлівських пропаганд…нів про соровський переворот, державний переворот у Вірменії і про соросятко Пашиняна”.
“Зробив він це не тому, що за вказівкою Кремля повторює якісь прописи, а це був дуже хитрий хід. Він тиснув на болючі ерогенні зони особисто Путіна, апелював до того, що вірменська влада – це породження Сороса, американців. І він знав, що Москва була б задоволена певним приниженням Пашиняна, яке могло б призвести до його повалення і до повернення колишнього клану, що має дуже тісні стосунки із самим Путіним. Ось така комбінація зовнішніх чинників, російського і турецького, спонукала азербайджанську владу вибрати момент цього контрнаступу”, – пояснив російський політолог.
За його словами, у Кремлі “намагаються розіграти невелику двоходівку”.
“Вони передбачали різку й активну реакцію Туреччини. Тому зараз два мотиви – покарати людину, яка повалила близький, дружній за духом Путіна режим, і зміцнити свої геополітичні позиції на Кавказі, яким, вочевидь, тепер загрожує Туреччина. Ось ці два мотиви борються у свідомості першої особи і в боротьбі кланів навколо трону. Мені здається, у Кремлі зараз таке бачення ситуації: спочатку потрібно довести до розв’язання тактичне завдання”, – сказав Піонтковський.
У 1991 році за підтримки Вірменії Нагірний Карабах оголосив про незалежність від Азербайджану. Це призвело до бойових дій, що тривали до 1994 року. Збройний конфлікт завершився підписанням Бішкекського протоколу про перемир’я і припинення вогню, але час від часу між сторонами виникають збройні сутички. За час конфлікту в регіоні загинуло понад 30 тис. осіб.
Азербайджан вважає Нагірний Карабах окупованою Вірменією територією.
27 вересня 2020 року в Нагірному Карабасі спалахнув наймасштабніший за останні роки конфлікт. Міністерство оборони Азербайджану звинуватило Вірменію в “масштабній провокації”, обстрілі позицій азербайджанської армії та оголосило про початок “стрімкого контрнаступу”. Вірменська влада зі свого боку заявила, що азербайджанські військові ініціювали наступ на Нагірний Карабах. Під час конфлікту сторони використовують танки, важку артилерію й авіацію. Повідомляли про загиблих і поранених військовослужбовців і мирних жителів.
Воєнний стан ввели як у Вірменії, так і в окремих районах Азербайджану. Обидві країни, що беруть участь у конфлікті, оголосили мобілізацію.
3 жовтня у Вірменії заявили, що Азербайджан перейшов у масштабний наступ, який силам самооборони невизнаної республіки вдалося зупинити.
4 жовтня ракетний та артилерійський вогонь вели по кількох азербайджанських населених пунктах, включно з містами Гянджа, Мінгечаур і Тертер. Відповідальність за обстріли взяло на себе керівництво невизнаної Нагірно-Карабаської республіки.
6 жовтня Азербайджан заявив про готовність надати гуманітарні коридори для громадян Вірменії в зоні конфлікту.
9 жовтня під час переговорів у Москві представники Азербайджану і Вірменії домовилися про припинення вогню в Нагірному Карабасі із 12.00 10 жовтня. Однак після настання перемир’я обидві сторони звинуватили одна одну в його порушенні.
