Хочу купити в Кіркорова сережки, щоб потім перепродати
– Вахтангу Костянтиновичу, добрий вечір!
– Добрий вечір!
– Як ви почуваєтеся? Як у Тбілісі справи йдуть?
– Коронавірус. Сидимо вдома. Є така пісня: “Сиди дома, не гуляй”.
– Так, так, так…
(Сміються.)
Хіба можна було припустити колись у старому-доброму Радянському Союзі, що прийде коронавірус?
– Коли Радянський Союз був, тоді вже був коронавірус.
– Ми просто про це не знали.
– Не знали, так.
(Сміються.)
– У Тбілісі все спокійно, усе гаразд?
– Так, дякую.
– Немає надзвичайного стану? Жодних проблем немає?
– Ну так, знаєш, за міжнародними стандартами.
– Ви вірите в те, що коронавірус існує?
– У мене своя особиста думка є, але я зараз не буду встрявати, щоб не ображати тих, які вірять у це.
– Нехай вірять далі?
– Так, нехай вірять. Подивимося, куди виїде це все.
– Як вплинув карантин на ваш звичний спосіб життя?
– Думаю, що не тільки на мій вплинув. Він дуже багатьох турбує. Дехто взагалі в одноквартирних будинках живе. І коли чують, що “вам треба в ізоляцію”, то хочуть вигнати всіх своїх близьких, щоб самим залишитися. Розумієте?
Треба до всього бути готовим. Грузія – маленька країна. Безробіття, на жаль, велике. Наприклад, була передача: є такий район Болнісі, де виробляють майже всю зелень, яку на базари Грузії постачають. Переважно азербайджанське населення в цьому районі. І в них усе це пропадало, псувалося. Люди виходили, вили, кричали, плакали: “Що нам робити? Треба, щоб хтось це приймав”. Викидають. Потім якась компанія прийшла – і почала закуповувати за копійки. Я весь час стежу за цими справами, мені цікаво. Говорили, що, “якщо ви здавали, припустімо, за рубль, вони на базарі продають за п’ять рублів”.
Є багато негараздів. А так – я думаю, скрізь одне й те саме відбувається.
– У вас багато творів мистецтва. Коли вільний час, як зараз, на карантині, ви можете ходити від однієї картини до іншої, споглядати, радіти мистецтву. А чим ще на карантині ви займаєтеся? Що читаєте, що дивитеся?
– Дивлюся завжди українські канали, обов’язково. Мені просто цікаво, що там відбувається у зв’язку з Михайлом Миколайовичем [Саакашвілі]. Потім я закінчив сценарії, ніхто мені не заважає. Я коли приходжу додому з лікарні, із діалізу, кажу: “Мені треба побути на самоті. Раптом я якусь заразу приніс”. І ніхто не заходить у кімнату. Сиджу – тихо, спокійно… (Сміється.)
Сумно, що все це так відбувається. Я думаю, що перехворіємо. Люди гірше за цей вірус бачили, бачили військових зі стріляниною. Але про таке я й не чув ніколи.
– Знаєте, як кажуть? “Пережили достаток – переживемо і кризу”.
– Старий анекдот був. “Жили ми бідно, – єврей сказав, – а потім нас пограбували”.
(Сміються.)
– Вахтангу Костянтиновичу, комусь зі знаменитих колег, артистів ви телефонуєте? Якось одне одного підтримуєте?
– Ну, телефонують хлопці. Я теж телефоную, звісно. Підтримувати не можемо, тому що через коронавірус усі концерти скасовано, у всіх. Але якщо зателефонують, запитують: “Ну як, не співається?” Я кажу: “Співається, але нікому слухати”. Але нічого. Я думаю, усе владнається.
– Багато артистів скаржиться зараз, що дуже серйозно економічно постраждали. Кажуть, навіть Філіп Кіркоров розпродає свої костюми. У вас теж погано все? На життя хоч вистачає?
– Ось я хочу викупити у нього сережки, щоб потім перепродати. (Сміються.)
– Ви картузи свої не продаєте?
– Ні, картуз не можу продати. Мій друг мені два картузи привіз майже 20 років тому з Японії. Про картузи – окрема розмова. Тому що такі картузи, такого фасону в нас не вміють шити – вузенькі, маленькі. У нас шиють аеродроми. Шили раніше.
– Але ви ж про цей картуз співали колись: “По аеродрому, по аеродрому…”?
– Вітер був, відкритий майданчик, і волосся весь час стирчало ось так (зображує скуйовджене волосся). І я взяв надів картуз. На аеродромі завжди дме вітер.
– Привіз він вам два картузи, кажете?
– Два картузи, так. Потім, коли я дізнався, за скільки він купив один картуз, я сказав: “Привіз би 10–12 – я б друзям…” Тому що мої друзі весь час у мене просять позичити, поносити на кілька днів картуз.
– Вахтангу Костянтиновичу, колись грузинські артисти мені говорили, що “нам [Бідзіна] Іванішвілі допомагає, платить щомісяця якісь гроші”. Сьогодні вам, іншим грузинським артистам Іванішвілі допомагає?
– Іванішвілі – це хто?
– (З усмішкою.) Уявлення не маю.
– (Саркастично.) А, колишній прем’єр-міністр.
– Так.
– Напевно, він на мене ображений. Коли він приїхав до Грузії і почав вкладатися в якісь проєкти – щось тут будували, люди його чекали. А коли стало очевидно, що він це робив через політику, тоді люди по-іншому на нього почали дивитися.
Річ у тім, що гроші – це не найголовніше, Дімо, у житті. Зараз ми досі так, із гумором, говорили. Є така фраза в російській мові: “Люби мене, як я тебе”. Колись у поїздах ходили глухонімі вагонами, на зупинках продавали фотографії – профілі чоловіка та жінки, і було написано: “Люби мене, як я тебе”. Людина має любити ближнього обов’язково.
З усіх країн, які нас оточують, вважаю, що найближчі люди для нас українці, Україна багатонаціональна. Я навіть хочу три слова сказати грузинською. (Говорить грузинською). Хай живе вільна Україна!
Нормальну людину грошима купити неможливо. Вона припинить поважати себе.
Команда “Кварталу” зайшла до мене за лаштунки, я сказав Зеленському: “Ти обов’язково станеш президентом!”
Я не хочу про політику говорити. Але величезна кількість зараз у Грузії знедолених людей. Це нещастя прийшло в усі країни нашої кульки. Тут дуже багато людей, приблизно 100 тис. осіб, самі на свій хліб заробляли. Сиділи на базарах, продавали овочі тощо. І коли це все закрили, вони взагалі без роботи залишилися. Вони не можуть забезпечити сім’ю, для онуків, правнуків, дітей щоденне харчування. Я весь час подивляюся наші новини, чекаю, коли ж скажуть, скільки може держава людям виділити. Поки що на цю тему ніхто не говорить.
Зараз у нас діти навчаються за допомогою інтернету, уроки їм викладають. Моя правнучка у селі. Вона там дуже добре займається перед телевізором, виявляється. Вмикає – і вважає, що вона бере участь у передачі. А в тих людей навіть телевізорів немає. А діти є. У цих людей немає грошей на хліб насущний. Опозиція 24 години говорить про це: “Нарешті скажіть нам, який у вас план”. Тому що дуже скоро почнеться велика криза в усьому світі”. Я думаю, що цей вірус переверне все догори ногами. Політику, економіку, бізнес. І заздалегідь треба бути готовими. Чому в Америці так швидко раптом почав вірус поширюватися? Тому що верхівка на це серйозно свого часу не подивилася, напевно. Я так думаю.
– (Піднімає палець, як персонаж Кікабідзе з “Міміно”.) “Я так думаю”.
– Та-ак… Президент Америки цього фільму не бачив. Він не знає, чому я кажу: “Я так думаю”. “Міміно”… Колосально поширюється зараз [коронавірус] в Америці…
Людина одного разу народжується, Дімо. Вона має жити спокійно, у неї має бути робота. Не має значення, чим вона займається. Вона має бути спокійною, коли діти йдуть до школи. Вона має знати, що може купити дітям одяг раз на місяць. Це все важливо, це все непрості справи.
Коли наші з гордістю говорять, що в нас найменший відсоток смертності… Ми маленька країна. А Росія, здається, до кінця нічого не говорить. Коли мені мої друзі телефонують, вони інші цифри називають абсолютно. Нас карає, напевно, Бог за те, що якісь речі ми неправильно робимо на нашій кульці.
– Вахтангу Костянтиновичу, я знаю, з якою пильною увагою ви стежите за тим, що відбувається в Україні. І згадую, як Володимир Зеленський, який тоді був генеральним продюсером телеканала “Інтер”, хотів із хлопцями знімати ігрові фільми. Ми з ним зустрілися, і він каже: “Ти можеш допомогти? Ось я хочу зробити чотири фільми: Кікабідзе, Кобзон, Гурченко і… (Пауза.) Боже, хтось іще… “Познайомити можна?” Пам’ятаю: гримерка в Жовтневому палаці після вашого концерту, і я вас познайомив із Володимиром Зеленським. Чи могли ви тоді уявити собі, що це майбутній президент України?
– Дімо, зараз я по батькові не звертаюся до тебе. Нехай глядачі не ображаються. Гаразд?
– Звісно.
– Тому що ми один одного знаємо…
Я думаю, що єдина країна, де заздалегідь передбачити нічого не можна, – це Сполучені Штати. Це країна вільна. У нас такого уявити було неможливо. Коли я дізнався, що він буде балотуватися, ми були в Києві. У мене був концерт. Я тоді від “Кварталу-95” працював. Уся його команда зайшла до мене за лаштунки, і зайшов Зеленський. І я сказав: “Ти обов’язково станеш президентом, але коли ти ним станеш, я буду говорити: “Пане президенте, як вам живеться?”
У “Міміно” є [епізод]: “Який розмір ноги?” – “42”. – “У нас у Грузії кажуть: “У нього гарна нога”. І я загалом точно влучив у ціль. Я думаю, що йому сьогодні дуже важко. Тому що політика – це така професія (тобі краще знати), що треба весь час лавірувати. Грузія не витримує одного олігарха. Одного! А Україна – величезна країна. І я уявляю, як зараз там відбувається все. Команда має бути поруч із ним дуже сильною і ризиковою, дуже розумною, освіченою, молодою. І вони поступово все на ноги поставлять. Це моя особиста думка.
– Володимир Зеленський президент уже рік. Як вам цей рік із боку?
– Із боку, крім поваги, він нічого не викликає. Тому що все-таки його не так лають, як у Москві на цій [телевізійній] програмі… Знаєш, про що я кажу?
– Звісно.
– Я цілий рік щовечора вмикав цю програму. Починалося з того, що з цього боку стояли представники України. А з того боку – значить, представники Москви. І ще в партері дуже багато сиділо. І цей – як його? – ведучий, коли починали “українці” щось говорити, намагався їх якось заткати…
– [Володимир] Соловйов… Ну, там такі представники України, як ви представник Ботсвани. Це місцеві.
– Я зрозумів, так, це все я зрозумів…
Я на його боці. Тому що молоді треба дорогу давати. Є такий фільм, середнього штибу: “Рембо. Перша кров”. Потім, там, “Третя кров”, “Четверта кров”… Якщо вони це знімають – отже, треба оновлювати… Може, я російською не дуже добре пояснюю, але, думаю, глядачі мене зрозуміють.
От у нас зараз вибори починаються, і ніхто не знає, чим це закінчиться. Якщо навіть закінчиться не так, як хочуть люди, я думаю, однаково парламент зрозуміє, що вони живуть неправильно. Треба спілкуватися з людьми і слухати джерела всіх думок, претензії – і робити все так, щоб люди хоча б не лаяли тебе, хоча б підтримували.
– Нещодавно, виступаючи на одному з наших телевізійних каналів, я звернувся до президента Зеленського із проханням негайно призначити Михайла Саакашвілі прем’єр-міністром України. Наступного дня Володимир Зеленський прийняв Михайла Саакашвілі і запропонував йому посаду віцепрем’єр-міністра з реформ. Що піднялося – страшне діло… Бояться всі Саакашвілі.
– Я знав, що так станеться. Коли про це почув, одразу сказав, що все у зворотний бік піде. Тандем Зеленський і Саакашвілі – це дуже серйозна річ. Я хочу сказати тим людям, які не захотіли, щоб він став прем’єром. І річ не у прем’єрстві. Якщо в парламенті з’явиться кілька таких людей, ризикових, освічених, вихованих, начитаних і талановитих, як Саакашвілі і Зеленський, поступово все зміниться. І дуже багато хто навіть підтримає їх, щоб їм пробачили, що вони зараз не проголосували.
– Я правильно вчинив? Ви мене підтримуєте?
– Я на твоєму боці в будь-який час.
Нещодавно з мамою Саакашвілі зустрічався, вона каже: “Боюся за нього весь час”
– Як ви до Саакашвілі ставитеся? Минуло вже стільки років, як він не президент Грузії…
– Я його дуже люблю. Ми давно знайомі, я знаю дуже добре його маму. Він незвичайний політик. Іноді бізнесмени думають, що вони політики. Це різні речі. У Саакашвілі за всієї його нібито неприборканості, мізки дуже добре працюють. Це велика рідкість у політиці. Дуже велика. Одного разу я хвилин 10, напевно, із ним розмовляв, щось розповідав. І я раптом бачу, що він мене не слухає. Звертаюся до нього: “Мішо…” – “Так, – каже, – я все зрозумів”. Наступного дня сказав мені, що зрозумів, що я подумав, ніби він мене не слухає.
Політиків можна на пальцях перелічити. Але є ще такий момент у політиці: приходить якась невідома людина, і потім історію її записано золотими літерами. От Мішу записано в історії маленької Грузії золотими літерами. Я впевнений, що коли мене не буде вже, мої правнуки однаково знатимуть, хто він такий. Тому що його назвали “Михайло-будівельник”: він перебудував майже все у Грузії.
Я хочу Зеленському ось цього побажати: щоб у нього команда була, яка його не буде підставляти і зраджувати. Це дуже важливо. Те, що вони створили тандем, скомпонувалися [із Саакашвілі], мені дуже подобається. І, напевно, могорич за мною, якщо ти перший про Мішу сказав. Маємо зустрітися (усміхається).
– Вахтангу Костянтиновичу, після звільнення Саакашвілі із президентської посади у Грузії стало гірше чи краще?
– Гірше стало, звісно. Усі раптом думку змінюють… Я зараз нікого не хочу ганьбити, але гірше стало у всіх галузях. Я часто буваю в Україні, і ми зустрічаємося із Саакашвілі. Я знаю, що близькі до нього люди телефонують йому, радяться – він якісь поради дає. Ну, політика, загалом, така професія, що половини ми до кінця не розуміємо, що там відбувається. Але те, що він незвичайна людина, і те, що він справжній політик, – я можу де завгодно заприсягтися і сказати, що це так.
– А якби він вирішив зараз повернутися у Грузію і балотуватися на президентську посаду – у вас же незабаром вибори – грузини його підтримали б чи ні?
– Ну, як на телебаченні я бачу, дуже багато підтримуватиме, так. Знаєте, масі завжди потрібен лідер. Це загальновідома хвороба. А що він потім робитиме… Вони потім говоритимуть, що “якби ми уявили, що буде так, ми б його не обирали”. Але я, наприклад, такого другого політика не зустрічав. А мені 82 роки виповнюється за два місяці.
Він незвичайна людина. Нещодавно я з його мамою Гіулі зустрічався, ми розговорилися. Запитую: “Як там Мишко?” Це було після того самого його полону на кордоні. Вона сказала: “Я так за нього боюся весь час…” Він коли чогось хоче, напевно, думає, що всі це знають і мають так само хотіти. І от у мене така думка: якби він не озвучив, що його можуть призначити на посаду прем’єр-міністра, можливо, це і минуло б. Але він розповів сам. І почали грузини: “Не треба було йому самому говорити. Тому що Зеленський свого часу сказав…” Та яка різниця? Я думаю, він прийде – й українці оцінять усе, чим він буде займатися. Чим це скінчиться для нього, не знаю.
– Вахтангу Костянтиновичу, ваше ставлення до Путіна за останній час змінилося чи ні?
– От зараз, до нашої розмови, я якраз на цю тему говорив удома. Знаєте, як маса судить, як людський розум влаштовано? Як він для себе робить те, що йому потрібно. Тому що він свою справу робить. Але якщо подивитися, це все має інакший вигляд. Розумієте? Коли режисер знімає кіно, а потім фільм не дістає такого ажіотажу, як хотілося, він каже: “Я б його зняв удруге. Зараз я знаю як”. А вдруге зняти неможливо.
На чолі всіх країн стоять незвичайні люди – політики. І все залежить від їхніх мізків: як вони дивляться на життя, на нашу маленьку планету, на те, як вони мають поводитися. Усе залежить від них, і все мають висувати їм. Тому що історію пишуть чорним по білому. І колись ці папери піднімуть.
Ми – багатостраждальний народ. Тому що тут у нас повзуча анексія триває, щодня викрадають людей. В однієї людини, припустімо, будинок тут, а за дротом поховано дружину. Якщо він туди прийде, його відразу автоматники заберуть. Є якісь речі, про які ми багато говоримо, і в Росії про це не знають. І я думаю, що їхній час уже минув. Не можна гратися в завойовника.
– А те, що рейтинг Путіна впав до рекордних 20%, – про що це говорить вам?
– Я й не сумнівався. Ще впаде. Тому що неправильна політика. Росія – величезна, красива, гостинна країна, населена чудовими людьми, читає, із прекрасним мистецтвом, поезією. Чого вони весь час сусідам роблять незручності? Я весь час говорив: “Україна теж не маленька країна. Так із ними розмовляти не можна. Із нами – можна, тому що нам нема куди подітися”. Але це все величезний гріх.
– Ви в Росію досі не їздите?
– Ні. Я із 2008 року в жодному місті не був. Але в мене є віддушина. У мене чудова російськомовна програма. І, коли мені хочеться співати ці пісні, я приїжджаю в Україну.
– Я звернув увагу, що зараз на центральних російських каналах дуже часто йдуть програми за вашою участю і фільми, де ви виконуєте головні ролі. Які емоції це у вас викликає?
– Почнемо з того, що політика і народ – це не одне й те саме, це різні речі. У мене дуже багато листів лежить із запрошеннями в різні міста, починаючи з Далекого Сходу. Вони кажуть: “Це ж Путін – це не ми”. Але я в цю справу не втручаюся…
– Тобто на гастролі запрошують?
– Увесь час запрошують. Але не можна співати тим людям, які тебе хочуть побити. Я маю на увазі політиків. Не всіх, звісно. Якщо ввійшов до тебе танк із якимось прапором, ти в цю країну не маєш їхати співати і розважати. Правильно? Я думаю, що історія на свої місця все розставить. І, якщо я на той час ще буду живим, я тобі зателефоную і скажу: “Дімо, я їду з концертом до Москви”.
– А вас тягне поїхати в Москву, Пітер, там, у Самару?
– Для них співати дуже хочу, так. Але не можу.
– Можна сформулювати: що має статися, щоб ви поїхали співати в Росію?
– Якщо політика зміниться, я поїду на будь-які виступи, на концерти – на що завгодно. Щоб росіяни не думали, що ми, грузини, – їхні вороги. Тому що у Грузії вважають, що Кремль – це наш ворог. Українці вважають, що це ворог. Бразильці поки не знають – це далеко. Якби була Бразильська РСР, може, вони теж вважали б так.
(Сміються.)
Я відмовився від концерту у Кремлівському палаці. І дуже багато колег, яких я вважав друзями, почало про мене огидні речі говорити в інтернеті
– Я вас дуже люблю не тільки тому, що ви символ мого дитинства і юності, не тільки тому, що ми стільки років дружимо. Я вас люблю за те, що ви справжній чоловік. Така рідкість! Ви сказали 2008 року: “Вони ввійшли на мою територію, вони відібрали у моєї країни землю. Ноги моєї там не буде”. Відмовилися від ордена, який вам тоді дали до ювілею.
– Ще треба врахувати, що майже вся робота в мене була там, у Росії. Тут мало роботи.
– Усі ці роки вас Росія щедро годувала, ви отримували б величезні гонорари за виступи. Сказали – і все, і немає вас там. Я хочу поставити вам запитання, незручне, відразу попереджаю. Я дуже люблю Нані [Брегвадзе], я люблю Тамару Гвердцителі, Валерія Меладзе, Сосо Павліашвілі, але вони всі співають у Росії. Чому?
– Ну, це треба в них запитати. Я не можу своїх колег зараз якось критикувати. Але я думаю, що якщо людина рот відкрила і щось сказала, вона має це виконати, якщо вона мужик. Життя – така штука, Дімо, що іноді починають маневрувати.
– Два роки тому я був на вашому прекрасному ювілеї в Батумі. А якби ви були поступливим і не тримали свого слова, могло б це свято відбутися у Кремлі? Ви не шкодуєте, що ми святкували ваше 80-річчя не у Кремлі, а в Батумі?
– Ні, не шкодую. По-перше, у Батумі я на машині їду, і не треба мені квиток брати, витрачатися, щоб у Москву приїхати. Коли мені [у Росії] давали орден і я відмовився, мій концерт було оголошено у Кремлівському палаці. І його довелося зняти їм. Я коли відмовлявся, то не думав, що такий ажіотаж буде. Але ми дорослі люди, батьки, діди. Просто сказав, що я не зможу своїм онукам в очі дивитися. Ось так і сталося. А потім це політики почали намотувати. І дуже багато моїх близьких друзів і колег, яких я вважав, власне, друзями, почало про мене якісь огидні речі говорити в інтернеті. Потім вони заявляли, що “ми цього не говорили, це хтось написав”. Гаразд, я зараз не буду прізвищ називати.
– Так, не треба. Ми знаємо, хто це, але не треба.
– Чоловік має бути чоловіком. Про що фільм “Міміно”? Якщо він у цьому гірському селі народився, де справді нічого немає, окрім одного вертольота і корів, однаково це його батьківщина, він має там перебувати, він там має жити і намагатися, щоб усе стало кращим. Ти зобов’язаний, ти громадянин своєї країни. І я думаю, що я правильно зробив. Хоча багато моїх знайомих говорило мені, що не треба було: “Ну, взяв би ти орден. Навіщо тобі ця головоломка?” А я заздалегідь не думав про це. Яка різниця? Зайвого не треба брати.
– Ви згадали фільм “Міміно”. Багато вирізали звідти?
– Багато, так.
– А що найкраще?
– Фінал. Його вирізали. Це взагалі не комедія. Це філософський фільм про те, що людина має жити там, де народилася. Це її місце. У нас є такий тост: (говорить грузинською). Коли грузини це говорять, зрозуміло, що за батьківщину п’ють… Там був такий фінал. Персонаж Петре, який шив картузи, запитує: “Слухай, Валіко, ти правда за кордон будеш їздити?” – “Так”. – “Привези…” Чи то ножиці, чи то ще щось… І він за кордоном для друга-вірменина купує крокодила. А до цього у фільмі був момент із Фрунзиком Мкртчяном: “Мій сусід попросив привезти крокодила зеленого кольору, а в Москві тільки червоні”. Комісія сказала: “Слово “червоні” треба викинути. Помаранчеві”. Купував крокодила і купував для цього щось, той момент, де “Телаві – Тель-Авів”. А потім скрізь було вирізано, що було пов’язано з Петре. А він був ковалем. Фільм знімали на його батьківщині, це зелена альпійська зона. Навколо величезні засніжені гори, зелена галявина, і він там підковує коней… У фіналі, який ми бачили на екрані, Мізандарі хоче відкрити “Боржом”, а стюардеса каже: “Є ж відкривачка”. І він раптом починає: “Що ви всі на мене кричите” Це тому, що він над домом летів, у нього ностальгія. Він розуміє, що йому не треба було там літати. Починає плакати стюардеса. Потім каже: “Ніно, не плач. Хочеш, я вийду?” Вона: “Не хочу”. – “А я, – каже, – хочу”. І як він виходив, ми вже не бачили, це вирізано. І знову цей Петре стоїть підковує коня…
А, от, забув, він говорив: “Привези мені підкови, щоб було написано Made in USA”. Щоб коли кінь бігтиме, щоб вважали, що це з Америки підкови. Коли з’їхав на дупі головний герой… Ми дуже серйозно грали цю сцену. [Іполит] Хвічиа – геніальний комедійний актор був. У нас цю сцену вирізали. Із фіналу вона зникла. “Як там мої?” – запитує. “Діма приносить дрова, Юра приносить гас… Усе нормально. Сусіди одне одного підтримують”. – “Ну я тоді пішов. Ось тобі підкови привіз”. – “Почекай. Зараз ми побраталися з Бостоном. Таке село – чотири будинки всього. Вони нам підкови надсилають, тільки цвяхів немає”. – “Цвяхів я не привіз. Але ти ж мені не доручав цвяхів?” – “Ні”. І коли Валіко повертається йти геть, Петре починає реготати: “У тебе на дупі штани тріснули”. Через те що він вийшов із літака – і з’їхав на дупі. І ось це була фінальна сцена. Уся суть фільму в цьому була. “Дурень ти, Петре”. – “А що?” – “Озирнися навколо. Ліворуч Ельбрус, праворуч Казбек. Така краса, а ти мені просто в дупу дивишся”, – каже…
(Сміються.)
Життя – складна штука. Це не так просто – творити гарні справи чи погані.
– Трагічна доля у Фрунзика Мкртчяна була…
– І не кажи, звісно. Уже він хворів, у нього був цироз печінки – і мені раптом зателефонував… Я знав, що він хворіє. Ми передзвонювалися. Він почав лаяти свого президента. Запитую: “А що таке?” – “Я 20 років стою в черзі на “Волгу”. Це був як 850-й “Мерседес” для Радянського Союзу.
– Так, так.
– Каже: “Він мені не дає”. Я кажу: “Ти приїжджай у Тбілісі. Підемо до Шеварднадзе на прийом, він тобі відразу дасть”. Він приїхав. Уже був схудлим і зле почувався. Я зателефонував, кажу: “Ось так, приїхав [Мкртчян]. Хочемо з Едуардом Амвросійовичем…” І за кілька днів нас покликали. А в мене були борги тоді. І коли ввійшли, ось так встали, він зустрів, обійняв. Я кажу: “Йому стільки років не дають “Волги”. За п’ять секунд він йому дозвіл написав. Я думаю: “Зараз я теж скажу – він мені дасть. Я продам. Потім борги віддам”. Кажу: “І мені”. – “Тобі, – каже Шеварднадзе, – ні”.
(Сміються.)
Мама соромилася того, як я співаю – хрипкий голос… У неї мецо-сопрано було. А потім вона сказала: “Нумо з тобою дует запишемо”. Але я говорив “завтра”, “післязавтра”. Відкладав. Досі не можу собі пробачити
– Вахтангу Костянтиновичу, ваші найкращі ролі, звісно, було зіграно в Радянському Союзі. Ви здобули небувалу популярність. Я ж пам’ятаю, як у нас у Києві носили пакети, де було ваше обличчя. На пакетах було чотири людини: Пугачова, Боярський, ви і Деміс Руссос. Тобто ваш розквіт припав на той час. Пісні, “Орера”… Дружба народів, чорт забирай, була справжньою в радянські роки. Ви за Радянським Союзом сумуєте?
– Ні. Але щоб мене неправильно не зрозуміли… Мені дуже не подобався герб Радянського Союзу. Яка фантазія має бути в художника, щоб це затвердити, чи, там, у глави держави. Я був незадоволений, тому що не міг представляти свою країну ніде. Ти входив до складу СРСР, який не любили ніде чомусь. Тому що Кремль усіх сварив: “Ми гарні, а всі інші погані”.
– Угорщина, Чехословаччина, Афганістан – скрізь наслідили.
– Так. Але духовність була. Ось що я хочу сказати. І все-таки люди одне одного якось… Вони знали, що вони в цьому котлі варяться, і вони одне до одного ставилися як до брата чи як напівбрата.
– Людяніше?
– Так, людяніше. Зараз цього немає. Зараз є одне: якщо ти сильна країна, ти гарна країна, а якщо ти не сильна і в тебе проблеми, ти погана країна. А якщо ти дуже гарна країна, ти взагалі найшкідливіша країна для всього світу.
Я думаю, що все-таки треба любити ближнього, любити треба сусіда. Наприклад, якщо на моїй вулиці хтось помре… Дай Боже, щоб 200 років усі жили… Але цього дня ніхто ніде не шумить, голосно не вмикають телевізорів. Намагаються виявити повагу до горя. У мене один друг у Москві дуже близький, Борис Михайлов. Коли його дружина померла, я прилетів у Москву до нього. А він на другому поверсі живе, без ліфта під’їзд. І раптом я вранці чую – якась лайка йде. А ми ж звикли: ми кришку від труни ставимо зовні, поки не покладуть покійного, не накриють і не винесуть. І там жінка, сусідка – прийшла і з ним сварилася: “Що таке? До мене мають гості прийти. Це приберіть звідси”. Розумієш, я про що кажу?
– Так.
– Людина має жити життям іншої людини. Мені це пояснити дуже важко. Моя мама була дуже віруючою жінкою. Я маленький запитав: “А що, Ісус Христос у церквах різними художниками намальований? Я знаю, що це Ісус Христос, але вони один на одного не схожі…” Вона співала в церковному хорі. Узагалі мама була професійною співачкою. І я, коли нібито закінчував навчання у школі, я по неї заходив. Але я до школи насправді не ходив. І я запитав: “Мамо, ти знаєш усі парафії. Я щодня це бачу. А хто він? Де він?” Вона каже: “У тобі він закладений. Це Бог. Якою ти виростеш людиною, таким у тебе буде і Бог”.
От я хочу політикам сказати: їм треба іноді нагору дивитися і просити вибачення, напевно, у Всевишнього. Тому що коли вони коять погані справи, це все повернеться до них. Усе, абсолютно. Не від мене, не від тебе, не від наших дітей – від праправнуків повернеться. Історія така, вона нічого не прощає нікому. На цю тему багато написано.
– А ви маму з татом часто згадуєте?
– Ну тата я востаннє бачив, мабуть, коли мені було чотири роки. У нього був мінус 11 зір. Він був не придатний для військової служби. Він сам пішов [на фронт]. Мама розповідала, що він сказав: “Мені соромно по вулиці ходити”. Він був журналістом, знав кілька мов.
– На фронт пішов?
– Коли я підріс – зрозумів, що його, напевно, у розвідку взяли через знання мов. Коли мама мене привела прощатися до нього в казарму, вийшов дуже сивий чоловік – він рано посивів – і в нього в руках був паперовий пакет із насінням. Він мені дав, і я це насіння їв. А він мене цілував, цілував, цілував… У нього були тоді ромбики лейтенанта…
А маму до її смерті я ніколи уві сні не бачив. А ось зараз на місяць два-три рази вона сниться мені. У мене було відчуття, що мама буде завжди жити. З дитинства я так для себе думав, що вона буде завжди. Вона соромилася того, як я співаю – хрипкий голос… У неї мецо-сопрано було. “Як тобі не соромно? Люди на тебе квитки купують”. Коли приходила, я дуже нервувався на концерті. А потім вона сказала: “Напевно, щось у тобі є. Нумо з тобою дует запишемо”. Але через те, що я думав, що з нею нічого не може статися, я говорив “завтра”, “післязавтра”. Відкладав. Я досі не можу собі пробачити, що вона попросила, а я так несерйозно до цього поставився.
– А як вона вам сниться?
– Щось вона мені весь час говорить і гладить по голові рукою.
У мене є одна пісня, дуже гарна… Була така Галина Сорочан, чудова композиторка пітерська. Вона написала музику, а Гліб Горбовський – текст. Я хотів батькові присвятити. Я взагалі трепетно ставлюся до ветеранів війни. Їх дуже мало. У мене кілька пісень є… Зараз не можу співати без музики, але я хочу прочитати два куплети.
Нет, не наскучит эта песня мне, И вы, услышав, все поймете сами. В час передышки редкой на войне Отец когда-то пел ее с друзьями Отцовская песня, знакомая с детства, Она сыновьям остается в наследство. И к самому сердцу опять прикоснулась Отцовская песня, отцовская юность.
У фінальному приспіві текст змінюється:
И этой песне сына научу. Станет взрослым, он научит сына.
Люди плачуть у залі…
Батьків треба поважати. Мені дуже шкода, що я виріс без батька. Дуже багато молоді знаю, яка не розуміє, що таке батьки. У нас більш-менш ще з цим справи йдуть добре, тому що це все-таки Кавказ.
– Вахтангу Костянтиновичу, ви говорили про Бога. Ви вірите в Бога?
– Людина має у щось вірити. Я дуже часто ходжу до церкви, тому що у мене таке відчуття, що я від чогось очищаюся. Там завжди пахне ладаном, тихо, ніхто не кричить, ніхто не махає руками, ти можеш поставити свічку, подумати про своє. Не знаю про що – у кожної людини свої проблеми. Дуже красиво, приємно дивитися на ці всі ікони. Я, до речі, і в синагогу теж часто заходив, і у мечеті бував. Мені це цікаво.
– Ви, може, таємний єврей?
– Коли я дізнаюся, що я таємний єврей, на другий день поїду. Таємно…
(Сміються.)
Людина має вірити, що хтось на неї дивиться зверху і може вказати місце. І зрештою – моя мама з такого роду була, що це було дуже важливо. З IX століття до кінця анархізму Багратіоні були на грузинському троні. І у них все відібрали, як у того єврея: “Жили ми бідно, а потім нас пограбували”. Храм – це добре.
– У радянський час за фільм “ТАРС уповноважений заявити” ви здобули премію КДБ. Скажіть, КДБ до вас підходи робило: “Працюйте, розповідайте нам, що відбувається”?
– Мені сказали, що там лежав лист. Від кого, не сказали. “Кікабідзе Вахтанг Костянтинович, громадянин Грузії, любить розповідати антирадянські анекдоти”. А потім мені одна посадова особа з погонами сказала: “Але тобі ж ми не закривали візи. От і їдь, нічого не запитуй”. І ми об’їздили п’ять континентів.
У 1967 році в Канаді нас супроводжувало два великі чини. І завжди, коли ми на гастролі їздили, усіх артистів із Радянського Союзу. У мене там знайомих узагалі не було. 1967 рік, я пацаном був. Мені зателефонували: “Вас унизу запитують”. Повідомив про це КДБ. Я коли спустився, побачив, що співробітник теж спустився подивитись, хто там. Я за обличчям почав шукати людину, яка [до мене прийшла]… І побачив одного красивого сивого грузина, добре одягненого. Я пройшов повз нього і почав народну пісню насвистувати. Він: “Гамарджоба! Доброго дня! Ви Кікабідзе?” Грузинською говорить. Я кажу: “Так”. – “А як звуть твою маму?” Я кажу: “Манана”. – “А тата – Костянтин? А бабусю?..” І всі імена перелічує. І раптом він мене обняв, великий чоловік був, красень. Потім підняв сорочку – у нього на грудях було написано ім’я мого батька. Вони разом грали у збірній у футбол. Друзями дитинства були. І він протягом тих днів, поки ми там були, нас кудись тягав, пригощав. Ну, я бачив, що не дуже багата людина, але він цим жив ці два тижні.
– Ви згадали Шеварднадзе. Я у Едуарда Амвросійовича коли був у гостях у Крцанісі, брав у нього велике інтерв’ю. Він уже не був президентом Грузії. І ми з ним довго говорили про Сталіна і Берію, непростих для кожного грузина людей. Що ви думаєте сьогодні, коли стільки знаєте про Сталіна і Берію?
– Це історичні особистості, Дімо. Те, що за часів Берії і Сталіна всіх моїх родичів із маминого боку перестріляли і відправили у заслання, – це я знаю. Але історію пишуть люди: письменники, представники партій, революції… Я так уявляю: напевно, якби я в той час жив – можливо, такою курвою я був би… Я ж не знаю. Усе може бути. Є дуже старий анекдот. Коли Сталіна почали прибирати…
– …з мавзолею…
– Він уже знає! Так. Сидить у кабінеті Берія сам і дивиться на портрет Сталіна на стіні. “Йосипе Віссаріоновичу, що ж із нами буде?” – “Що тобі сказати? Мене знімуть, а тебе повісять”. Це життя.
– Живою легендою сьогодні ви себе відчуваєте?
– Я ніколи себе не відчував навіть артистом. У мене немає цього. Бог не дав, і слава Богу. Я просто думаю, що людина має бути скромною, чим би вона не займалася. Я одного разу у Зураба Церетелі був на вечері, і біля мене дуже симпатичний чоловік сидів із дружиною. Я відчуваю, що я його знаю. Виявляється, він був міністром фінансів СРСР. Прізвище забув. І він мені сказав: “Вахтангу, коли я піду з посади, мене ніхто й не згадає. А гарний художник – він дуже довго живе”. Філософія життя.
– Ви відчуваєте сьогодні, що роки минають?
– На жаль, так. Дуже багатьох друзів я вже поховав. Близькі почали хворіти. Уже вік підступає. Але я до цього ставлюся дуже спокійно. Тому що Бог подарував свято – прожити якийсь час, поговорити з Гордоном по Skype… І треба, напевно, так піти із життя, щоб потім твоїх дітей та онуків не лаяли люди через тебе, щоб хвостів не залишати брудних. Це дуже важливо. А так – людина могла б і не народитися. Напевно, стільки геніїв не народилося з якихось причин… Ми ж не знаємо.
– Незважаючи на хворі нирки, незважаючи на діаліз, який ви робите через день, ви маєте добрий вигляд, от чесно. Як ви почуваєтесь?
– (Показує великий палець.) Ось так.
Данелія мені сказав: “Я перший піду. А коли ти прийдеш у рай – я з правого боку буду з вудками на тебе чекати”
– Чудово!
– Ну, коли там починають, у моїй клініці… Це така хвороба, дуже велика черга стоїть, щоб потрапити в лікарню. Раніше не знали, від чого люди помирають… Лікарі кажуть: “Як вам не соромно? Ви скиглите, а Кікабідзе ще їздить на гастролі”.
Ми заздалегідь у клініці замовляємо місце. Я недавно в Ізраїлі на концертах був і лежав у єврейській лікарні. І раптом вривається якась жінка: “Боже мій! Це ви?” Я кажу: “Так”. – “Але як ви сюди потрапили?” – “За великим блатом. Подзвонили – замовили”. Вона не відходила, по чотири години сиділа зі мною поруч. Літня жінка, медсестра російськомовна.
– А скільки разів писали вже, що ви померли, ви рахували?
– П’ять разів уже точно було. Востаннє жінку вирахували. До речі, була вірменкою. І вона сказала: “Я хотіла пожартувати”. А може, справді хотіла пожартувати?
– Ви сказали про те, що багато хто з ваших друзів іде, один за одним. Я розумію. Іде покоління. Ми якось із Ширвіндтом заговорили про Миронова. “Миронова немає, – Ширвіндт каже, – помер”. Заговорили про Папанова, про когось іще – і тих немає. Він зупинився і каже: “Трясця твоїй матері, усі померли!” У вас немає відчуття, що всі померли?
– Є. Навіть якби коронавірусу не було, я вже не хочу виходити в місто, тому що не зустрічаю там людей, яких я завжди був радий побачити. Це все з віком приходить, із роками. Якийсь дурень свого часу сказав, і потім це стало повсякденною фразою: “Бажаю тобі солодкої старості”. Це неправда. Роки своє беруть. І наша радість залишається в дітях, онуках, правнуках. Треба намагатися, щоб вони виросли і були кращими за нас, по життю правильно йшли. Це дуже важливо.
– Мені пощастило років вісім тому брати інтерв’ю у Георгія Данелії в його московській квартирі. Я вийшов під таким враженням, із відчуттям, ніби до чогось світлого і мудрого доторкнувся. Приголомшливо просто. Ви сумуєте за ним?
– Наче мені праву руку відрізали. Я сумую, тому що ми були дуже близькими друзями. А до запрошення на екран я взагалі його ніколи не бачив… Коли він ще міг говорити – це було за півтора місяця до того, як його поклали в лікарню і в кому ввели, – він мені зателефонував. Востаннє. І сказав: “Бубо, я, напевно, буду йти”. Дослівно зараз розповідаю. Я кажу: “Миколайовичу, ми домовлялися разом іти”. – “Я ж на вісім років старший за тебе. Я перший піду. А коли ти прийдеш, ти пройдеш через ворота святого Петра в рай – і я з правого боку буду з вудками на тебе чекати”. Ми разом рибалили. Я кажу: “Якщо води не буде – я не прийду”. І це на мене так подіяло, що я придумав продовження. І зараз розповідаю, що Данелії кажу: “Та я тебе запрошу на риболовлю в раю. Ми будемо ловити золотих рибок. Увечері накриємо рибний стіл: смаженої, вареної риби… І запросимо всіх наших друзів, які раніше від нас пішли і сюди прийшли. І перший піднімемо тост за тих, хто ще залишився там, щоб довго жили”. Це закон життя. Але змиритися дуже важко.
Ось зараз, поки ми говоримо, Резо Габріадзе зателефонував. Напевно, щось подивився, щось хотів сказати. Але я потім йому передзвоню.
– У вас є улюблений тост?
– Є.
– Який?
– Незручно розповідати (усміхається).
– Вам усе зручно.
– Я зараз завуальовано скажу, а ти сам зрозумієш… Коли мені було 10 років, я і мої друзі хотіли навчитися пити горілку. Не знали, як горілку п’ють. А був у нас один хлопець, який вживав, він був на сім років старшим за нас. До речі, росіянин, Панюков було прізвище. І він сказав: “Якщо хочете навчитися, ідіть у філармонію. Там є завгар дядько Жора, вірменин. Скільки вас осіб прийде – на одну пляшку більше візьміть. І він вас навчить”. Нас було троє, ми з чотирма пляшками прийшли. А там зіпсована вантажівка стоїть. І маленький чоловік із родимкою притулився спиною до дверей вантажівки, спить. І ми так: “Кхе-кхе-кхе!” – “У чому справа?” – він розплющив очі. “Дядьку Жоро, ось ми прийшли, хочемо навчитися”. – “Скільки пляшок принесли?” – “Нас троє. Чотири пляшки”. – “Одну секунду”. Він схопився, заліз у кабіну і на тарілці витягнув закуску: почищене насіння, без шкаралупи. Поклав, чотири фужери поставив для себе і нас трьох, розлив одним махом, однаково всім. “Коли, – каже, – я скажу тост, ви маєте мені хором відповісти: “Дай Боже вам здоров’я, дядьку Жоро!” І зараз, думаю, за царицю Тамару випити або за Давида-будівельника, або за історію Грузії, поетів або якихось… Хто з нас буде сміятися, нехай спить на нашому цьому…” (Жестикулює.)
І зараз, коли хтось горілку наливає з моїх домашніх, “дай Боже, тобі здоров’я, дядьку Жоро!” – ця фраза по Тбілісі ходить.
– Розкажіть якийсь анекдот із тих, які вас вразили останнім часом.
– Зараз розповім анекдот, який я на концертах розповідаю. Можна підставити будь-яку національність. Пустелею Сахарою повзе українець, припустімо… Коли я розповідаю, кажу “грузин”. Уже п’ятий день повзе, ходити не може, зневоднення, губи потріскалися, вмирає. І раптом на обрії побачив дерево. Думає, що це міраж. Підповзає. Перед деревом стіл стоїть, за столом жінка. У неї кольорові краватки лежать на столі. Вона краватки в Сахарі продає. Він каже: “Дайте мені ковток води”. – “Води немає. Хочете – купуйте краватку”. – “Ні, я вмираю”. – “От якщо проповзете ще п’ять кілометрів, там москвичі відкрили ресторан. Вас напоять, нагодують”. Він поповз. За два тижні назад уже ледве-ледве підгрібаючи під себе пісок, знову до цього столу підповзає. “Ну що, взяли москвичі в ресторані вас? Напоїли?” – “Ні, без краватки не пустили в ресторан”.
(Сміються.)
І ще другий, його мені в Одесі розповіли багато років тому. Я трохи його переробив. У грузина дружина вмирає. Сидить сивий чоловік, дивиться, як діти, онуки заходять у кімнату, прощаються з мамою, бабусею хворою. І він, бідолашний, нервує. Старша дочка виходить і каже: “Тату, мама хоче з тобою попрощатися”. Усі діти виходять – він заходить. Лежить змарніла жінка: однією ногою вже на тому світі. Він запитує: “Манано, чим я можу тобі допомогти?” Вона говорить: “Я маю право на останнє передсмертне прохання?” – “Так, якщо я зможу виконати”. – “Виконай, будь ласка, свій подружній обов’язок. Це моє прохання”. Ну щось там зварганив – вийшов і рве волосся на голові: “Що я наробив!?” Потім за якийсь час заглядає, а вона напомаджена, літає, накриває на стіл, тарілки розставляє, щось смажить, варить. “Що з тобою сталося?” – “А ти мене вилікував”. – “Як тобі не соромно? Якщо ти знала, що це лікує, я б і твого тата вилікував, і маму вилікував, і всіх твоїх родичів вилікував”.
(Сміються.)
– Вахтангу Костянтиновичу, наостанок. Батько мого друга, знаючи, що я у вас братиму у вас інтерв’ю, каже: “Попроси його, будь ласка, наприкінці ну хоч два рядки – цю мою улюблену: “По аэродрому, по аэродрому лайнер…” Я передаю його прохання.
– Дуже просять, до речі, цю пісню скрізь. Вона вже мені набридла, звичайно. “Вот и все, что было, вот и все, что было, ты как хочешь это назови…” Ні, не можу.
Моя мама одну народну пісню співала. Я зараз проспіваю акапельно куплет – і потім перекладу, про що йдеться в цій пісні. Це народного поета вірші. (Співає грузинською). “Опало листя троянди, соловей почав плакати. Не плач, соловейку. Бо скоро прийде весна – і знову розквітне все”.
Я хочу побажати, щоб усе було добре. Тому що це нація достойна, ця країна багатонаціональна – вона все вміє робити: і будувати вміє, і воювати вміє, і співати вміє, і танцювати вміє, і пити вміє, і вміє дружити, що дуже важливо. Я завжди на їхньому боці був і залишуся до кінця. Усім моїм друзям великий привіт. А на тебе чекатиму в Батумі.
– Я приїду обов’язково. Вахтангу Костянтиновичу, спасибі вам велике. Я вас дуже люблю.
– Дякую, мій любий. Величезне дякую. Твою сумку я весь час вожу на гастролі. Хто не знає: Гордон подарував мені дуже красиву сумку на концерті.
– Дякую!
– Дай Боже вам, хай живе!
ВІДЕО
Записав Микола ПІДДУБНИЙ
