Винайдення першого наукового способу розповідати про минуле приписують Геродоту. На відміну від попередників, від описував не одну — найцікавішу чи найпотрібнішу — версію історії, а подавав читачам усі відомі. І при цьому в деяких випадках зазначав, яка з теорій видається йому найвірогіднішою.
Скульптура Геродота на будинку Австрійського парламенту, Відень
Однак зараз мова не про джерелознавство й методологію історичних досліджень від давнини до сьогодення, а тільки про спосіб презентації фінальних результатів. Неважливо, чи виконав дослідник всю роботу самотужки, чи лише узагальнив праці попередників — у будь-якому разі до читачів доходила одноосібна авторська інтерпретація.
Такий підхід, коли один автор пише один текст на одну тему (хай як завгодно широку чи вузьку), був панівним в історичній науці впродовж тисячоліть. Що характерно, не мала значення доба, місце чи культура.
Найчастіше авторська книга була короткою і стосувалася одного питання, як-от «Історія» Фукідіда про Пелопоннеську війну. Але одному автору була до снаги і багатотомна епопея. Тіт Лівій написав «Від заснування міста» — якби твір зберігся повністю, у ньому було б вісім тисяч друкованих сторінок. «Історичні записки» Сима Цяня — дев’ять сучасних грубезних томів.
Тімоті Снайдер у розмові із Сергієм Жаданом: «Програна війна імперії абсолютно потрібна. І росіяни мають це в майбутньому»
У XVIII столітті Едвард Гіббон видав шеститомну «Історію занепаду та падіння Римської імперії». У ХІХ столітті Елізе Реклю написав шеститомник «Людина і Земля», Фрідріх Шлосер — восьмитомну «Всесвітню історію». Ще більш монументальні національні історії: «Історія Росії з найдавніших часів» Сергія Соловйова нараховувала 29 книг (15 сучасних томів). «Історія України-Руси» Михайла Грушевського вийшла у 10 томах сучасного формату, обірвана смертю автора, але останній том хронологічно відповідав десятій книзі Соловйова, тож за повної реалізації робота Грушевського була б ще більшою.
М.С. Грушевський, «Історія України-Руси»
Одноосібне авторство таких шедеврів мало свої беззаперечні переваги. Навіть у не надто досвідченого професійного автора таких було щонайменше дві. По-перше, цілісність — матеріал викладали весь, від початку до кінця, більш-менш рівномірно, і навіть якщо деяким питанням приділяли більше уваги, відвертих прогалин не бувало, як і повторів. По-друге, зв’язність — текст кожного наступного розділу випливав з попереднього, створюючи неперервну картину.
Якщо ж автор був майстром своєї справи, додавалося ще дві переваги. Щонайменше він, володіючи всім матеріалом, міг відділити головне від другорядного. Тож якщо мова не йшла про 20-томник, читачі могли дізнатися про найважливіші речі, а не потонути в болоті необов’язкових деталей. А за найкращого сценарію автор міг побачити в досліджуваному матеріалі глибокі закономірності та сформулювати оригінальну історичну концепцію.
Важливе зауваження — під «одноосібним авторством» не обов’язково слід розуміти ситуацію, коли одна людина робить усе самостійно. Ми точно знаємо, що Сима Цянь спирався на записи свого батька — придворного історика, а Грушевському допомагали з архівними пошуками десятки учнів. Однак фінальний текст належав перу однієї людини, тому всі зазначені вище переваги зберігалися.
Навіщо Україні інтегрований курс історії
Недолік одноосібних робіт лише один, але фундаментальний. Якщо автор помиляється, нікому вказати йому на помилку, отже, читачів можуть нагодувати дезінформацією. Не кажучи вже про те, що автори можуть свідомо дотримуватися маргінальних теорій. Критичні рецензії могли б виправити становище, але якщо книга вже надрукована — сенсу від них небагато.
Сторінка із Старої книги династії Тан (сімнадцятий рік династії Мін Цзяцзін, Видання Веньжень Чуан Уцзюнь, палітурка, нитка.
Однак існує й інший формат оповіді про минуле — колективна монографія, коли текст на якусь вузьку чи широку тему пишуть кілька авторів. У Х столітті в Китаї була укладена «Книга Тан» з 200 томів — така робота була б фізично неможлива для однієї людини, тому її писали (радше переписували) кілька авторів під керівництвом головних редакторів. Із появою у XVIII столітті «Енциклопедії» за редакцією Дені Дідро саме такий формат став панівним для великих наукових проєктів. Сьогодні еталонами такого підходу є численні багатотомні кембриджські й оксфордські історії, зокрема, так написані найбільші сучасні історії України від Національної академії наук.
Дехто навіть каже, що час великих одноосібних робіт минув, але варто згадати Фернана Броделя, Тоні Джадта, Майкла Манна чи Юргена Остергаммеля, щоб зрозуміти, що авторів-універсалів рано списувати в утиль.
Переваги такого формату є наочними радше для спеціалістів. Ніхто не може знати все, отже, коли кожен розділ чи параграф пише вузький фахівець, у тексті буде набагато менше помилок. Для наукової праці цей аргумент вирішальний, тому історики, які пишуть переважно для інших істориків, віддають перевагу читанню колективних монографій.
Однак недоліки цього формату теж суттєві — вони є віддзеркаленням чеснот одноосібних робіт. Десять авторів напишуть десять текстів, кожен буде набагато глибшим, ніж в одного автора, однак чи достатньо зв’язані вони будуть між собою? Чи створять цілісну картинку, чи перед читачами постане лише мозаїчний набір? Чи будуть в книзі прогалини й повтори?
Авторитетний і працьовитий головний редактор може так дібрати колектив і змусити його так писати, щоб розділи вибудовувалися в подобу чогось цілісного, але так буває не завжди. І навіть тоді колективна монографія не здатна створювати нові узагальнення.
Словом, колективні праці можуть дати більше професіоналам, але вони містять пастки, які здатні обійти лише професіонали. Звичайним читачам такий підхід майже не по зубах. Одноосібні роботи зазвичай більш читабельні, але й помилок у них зазвичай більше.
Нарешті, існує ще одна проблема, характерна і для одноосібних робіт, і для колективних монографій. Зазвичай автори висловлюють у текстах власні погляди на предмет, які природно видаються їм правильнішими за погляди опонентів. Редактор майже ніколи не піде на те, щоб включити в книгу два тексти на одну й ту саму тему, написану фахівцями з протилежними поглядами. Самостійний автор теж далеко не завжди дасть у своїй книзі слово опоненту. І через це деякі суперечки тривають століттями — бо покоління істориків виростають у наукових школах, у яких прийнято посилатися на «своїх» й ігнорувати «чужих».
Але, здається, вихід усе ж існує. Замінити одноосібні авторські книги з усіма їхніми перевагами й недоліками не вдасться, але колективні праці можна покращити вже зараз.
Робочою моделлю можуть слугувати собори, які вирішували питання канону священних книг, або ж сучасні двосторонні підручники про конфліктні регіони (як-от ізраїльсько-палестинський).
У першому випадку кожен конкретний текст пишуть кілька фахівців, які попередньо дискутують і видають якусь компромісну версію. Колективні статті не рідкість у багатьох науках, хоча часто в автори потрапляють випадкові люди через свої посади чи з інших ненаукових міркувань. Але сама ідея непогана, і якщо компетентний редактор добере справжніх фахівців, хай з відмінними поглядами, й організує їхню співпрацю, текст вийде в рази кращим, ніж якби його писав хтось один. Особисті дискусії (але не токшоу, де головне не правда, а популярність) на порядок ефективніші за обмін думками у статтях.
У другому випадку, якщо компромісу досягти не вдасться, можна опублікувати текст про нерозв’язані проблеми двома паралельними колонками, кожна з яких подаватиме окрему думку.
Пам’ятаю, як незадовго до російської анексії 2014 року в Криму робили останню спробу російсько-українсько-кримськотатарського інтелектуального діалогу. Цікавим форматом були так звані співдоповіді, коли після основного спікера виступав додатковий, який говорив про те саме, але по-іншому розставляв акценти у важких питаннях.
Коли ми влітку-восени 2021 року задумували цілком нову історію України, інтуїтивно обрали згаданий «перший» шлях. Планували провести низку закритих зустрічей і публічних дискусій з істориками по всій країні (я марив навіть конгресом у Києві), за результатами яких спочатку напрацювали б концепцію, а потім написали текст на принципово нових засадах. Одну — першу й останню — зустріч ми таки провели в січні 2022 року, ну а далі на перешкоді стала повномасштабна російська агресія. З тієї зустрічі пізніше виріс «Український Мультифронтир», а уявіть, чого вдалося б досягти, якби ми реалізували наш план вповні!
Книга ‘Український Мультифронтир’- історії України (неоліт – початок XX століття)
Володимир В\’ятрович: «Ця війна повертає нації і національну історію в порядок денний»
Тепер же м’яч на полі «Глобальної ініціативи». Якщо редакторам вдасться організувати дискусію між авторами окремих розділів, як вони це обіцяють, то на виході на нас чекатиме дійсно нетривіальний продукт. Так, я вже критикував і непрозорість добору членів команди, і окремі постаті, але якщо їхня колективна творчість буде по-справжньому колективною, чесноти однозначно переважать недоліки. Утім якщо наміри так і залишаться намірами й кожен автор писатиме текст самотужки, діла не буде.
Однак у будь-якому разі вся ця дискусія навколо Снайдера вже дала користь. Принаймні ми чіткіше уявляємо принципи, за якими слід написати нову історію України. Можливо, просто зараз це питання ще «не на часі», однак після війни воно постане в повний зріст. І якщо з якоїсь причини продукт «Глобальної ініціативи» Україну не влаштує, потрібно буде створювати власний 20-томник.
І добре було б під час написання нової історії України не припускатися старих помилок.
