Журналістка Наталія Гуменюк, Архієпископ Борис Гудзяк, Професор Єльського університету Тімоті Снайдер, професор УКУ Ярослав Грицак, бізнесмен та меценат Віктор Пінчук під час дискусії ‘Українська історія: глобальна ініціатива:’
Головним критиком проекту виступив Володимир В’ятрович. Він детально висловився з цього приводу, не стану переказувати його аргументів, нагадаю лише головну пересторогу – “десуб’єктивізація” України, її “розчинення” в глобальному контексті, перетворення української історії лише на “географічно обмежену” частину світової.
З одного боку, я можу зрозуміти занепокоєння критиків. В парадигмі, яка розвивалася впродовж останньої чверті століття, дійсно, дивним виглядає список тем “глобальної ініціативи”. Зокрема, немає вже звичних для нашого ока розділів на кшталт “Українська революція” чи “УПА”, а також згадок про війни і військову справу аж до середини ХХ століття. “Складається враження, що ми до Другої світової ніколи не воювали”, – приватно сказав мені один воєнний історик.
І справді, якщо в західних країнах наголос на культурній історії вже став звичним, а воєнно-політична історія більше не в моді, то для воюючої тут і зараз України такі підходи можуть виявитися невчасними. Особисто я ніяковію від аж двох пунктів під заголовком “бездержавність”. Мені-то здавалося, що існує консенсус – українська нація була у ХХ столітті поневоленою, але державною, і 1991 рік довів важливість наявності навіть такої ширми, якою була УРСР.
Київ, 30 вересня 1990 року. Мітинг, на якому закликали до виходу України зі складу СРСР
Однак з іншого боку, ділити шкуру ще живого ведмедя так само безглуздо, як і критикувати ненаписаний текст. Тімоті Снайдер обіцяв на виході роботу на 3 млн слів, тобто майже 8,5 тисяч сторінок книжки великого формату (якщо це не хибодрук)! У цьому океані може знайтися місце тому всьому, про що ми говорили вище. Кожен, хто написав бодай одну книгу, розуміє, наскільки сильно іноді фінальна версія відрізняється від початкового задуму. Тож, певно, суб’єктності України буде приділена належна увага.
Навіщо Україні інтегрований курс історії
Більшість зауважень В’ятровича, зрозуміло, стосується ХХ століття, хоча сам Снайдер збирається зробити акцент на давніших часах. Однак судячи зі списку тем, ХХ та ХХІ століття знову будуть “перепредставлені”. Я розумію, що недавнє минуле важливіше за тисячолітню сивину, але таке зміщення мене відверто дратує.
NB. Зауважив, що ані критики, ані прихильники UHGI в дебатах не дають визначення “українців”, як нібито це всім зрозуміло, хоча очевидно, що кожен вкладає у це поняття свій зміст.
Що ж до інтерв’ю Снайдера, яке викликало такий резонанс, зауважу, що це – вкрай невдалий жанр для обговорення наукових проблем. Жодних далекосяжних висновків з коротких відповідей на питання робити не варто.
Тімоті Снайдер
Отже, підсумовуючи цю частину, я визнаю, що підстави для занепокоєння змістом “глобальної ініціативи” існують, але говорити про катастрофу зарано. В інтерв’ю Снайдер багато говорив про Дніпро і коней, жодного разу не згадавши Бандеру, але це не означає, що у книзі буде так само. У будь-якому разі історія на Заході пишеться саме так, як пишеться, і нам доведеться із цим рахуватися.
Хоча, можливо, публічна дискусія учасників проекту з його критиками лише пішла б на користь обом сторонам.
А тепер висловлюся про те, що турбує мене значно більше – про авторський колектив. У цьому немає непослідовності: текстів, щоб їх критикувати, ще немає, а от автори – уже є. І щоб зразу закрити питання про особисту заздрість (навіть В’ятровича в ній вже звинувачували), скажу, що адекватно оцінюю свою вагу в академічному середовищі. Я й не розраховував всерйоз на те, що мене запросять до проекту, тому можу говорити про нього sine ira et studio.
Отже, на мою скромну думку, щоб була можливою і “українська історія”, і “глобальна ініціатива”, розподіл місць у ній мав бути щонайменше 50:50, а в реальності закордонних дослідників (зважаю не на прізвища, а на установи) на понад десятеро осіб більше. Причому співвідношення вирівнюється лише на темах ХХ-ХХІ століття, а до того іноземці виразно переважають.
Зрозумійте мене правильно – я в жодному разі не закликаю боротися із низькопоклонством перед Заходом. Більше того, я свідомий, що написана лише українцями книга взагалі не мала б шансів бути прочитаною на Заході. Однак ідеальним, як на мене, було б об’єднання зусиль одного українського та одного іноземного дослідника в рамках кожної теми, що дозволило б зберегти баланс “національного” та “глобального” підходу. Однак цього, на жаль, не сталося.
Учасники проєкту ‘Українська історія: глобальна ініціатива’ перед початком заходу
Ба більше, мені хотілося б знати, за якими критеріями підбирався авторський колектив. І чи, бува, не сталося так, що серед іноземців буде багато тих, хто раніше українською історією не займався? На одному кінці спектру Гіроакі Куромія чи Данієль Бовуа – надгіганти світового масштабу, які знають історію України краще за багатьох вітчизняних фахівців. На іншому – один поважний професор одного легендарного вишу, серед доробку якого про Україну я взагалі нічого не знайшов. Є серед авторів й ті (як серед іноземців, так і серед українців), хто, на мою думку, радше зашкодить роботі.
Але все це менш важливо, ніж відповідь на питання про принципи взаємодії авторів між собою. Як я неодноразово казав, організовувати працю колективу істориків, це як пасти котів – клопоту багато, а результат неочевидний. І судячи з інтерв’ю, Снайдер це теж розуміє і обіцяє “налагоджування зв’язків”. Однак якщо це так і залишиться побажанням, якщо кожен писатиме свій розділ окремо – тоді все буде як завжди, і на виході ми знову матимемо збірку нарисів, яка нічого не змінить в нашому розумінні минулого. Якби згаданого іноземного професора об’єднати з українським – могло б вийти щось неочікуване. Проте на ту тему вітчизняних фахівців взагалі не запросили, тож як там будуть вибудовуватися зв’язки – хтозна. Повірте, видання чергової збірки статей замість інтегральної праці – набагато серйозніша проблема, ніж можлива “десуб’єктивізація”. Проект, аналогічний “глобальній ініціативі”, ми обговорювали восени 2021 року з тодішнім директором Українського інституту майбутнього Вадимом Денисенком. Ми планували провести низку закритих зустрічей та публічних дискусій з істориками по всій країні (я марив навіть конгресом у Києві), за результатами яких мала бути спочатку напрацьована концепція, а потім написана принципово нова історія України.
Робота розпочалася у січні 2022 року, однак повномасштабне вторгнення Росії поставило на ній хрест. Вдалося провести першу – і останню – дискусію, в ході якої була запропонована фронтирна візія української минувшини. Збірник “Український мультифронтир” є реалізацією не початкового задуму, а лише однієї робочої зустрічі, не всією будівлею нового бачення історії України, а тільки першим поверхом.
Через повномасштабну війну нам не вдалося здійснити все задумане, зокрема, і змінити формат подачі матеріалу: одні автори – у війську, інші – за кордоном, треті – переховуються від бомбардувань чи блукають у блекаутах, – які вже там зв’язки! Тож зрештою “Український мультифронтир” так і залишився збірником окремих статей. Максимум, чого мені вдалося досягти – щоб на найважливіші теми були написані два (а то і три) тексти, і це не повторення, а багатоголосся для якнайкращого розкриття питання. Саме тому я так добре знаю і так сильно переймаюся через цю проблему. Молоде вино не вливають у старі міхи, нову історію не пишуть по-старому.
Але завершити хочу на позитивній ноті. Бачте, у справжній науці (не публіцистиці й тим більше не пропаганді) немає негативних результатів. Кожна помилка лише підкреслює правильний вибір, кожен хибний крок освітлює вірний шлях. “Глобальна ініціатива” ще не видала жодного тексту, але вже викликала дискусію, яка за будь-якого результату покращить наше розуміння минулого.
Тож навіть якщо вся фінальна багатотомна праця буде вщерть розкритикована фахівцями, сам факт її появи і дебатів навколо неї дасть поштовх іншим дослідженням. Можливо, критики об’єднають зусилля і створять куди ліпшу версію історії України. Ну і в будь-якому разі поява “глобального проекту” не означатиме відмови від інших книжок про минуле – від академічних розвідок для двох з половиною колег до катехізисів для мільйонів. І якісь з цих книжок все ж будуть перекладені англійською та знайдуть шлях на Захід.
Кінець кінцем, наш головний ворог – не західна історіографія, а російська. І не так страшна історія від Снайдера, як від Мєдінского.
