Під час першого хакатону Міноборони «Наступ машин»
Чому так?
Мабуть, наївна людина, побачивши серед співорганізаторів державні заклади з трильйонним бюджетом, буде очікувати, що саме за підсумками хакатону ці інституції відберуть для себе найкращі команди на найбільш затребуваних напрямах і далі організують їм максимально комфортні й продуктивні умови роботи: забезпечать чітку постановку задач, дадуть фінансування, гарантуватимуть швидкий доступ до випробувань у тилу й на фронті тощо. Централізовано, як, наприклад, у США, державні мужі об’єднають розрізнені колективи й компанії в потужні консорціуми, де кожен може виконувати свою ділянку роботи і розраховувати на винагороду від спільно досягнутого результату. І згодом забезпечать державне, довгострокове й прогнозоване замовлення на розроблений продукт. Словом, усе, як у світі прийнято робити.
Чорта з два!
За підсумками кількаденної напруженої роботи переможцям пообіцяли фінансову підтримку від двох приватних організацій, і все. Котрі за своєю природою не мають стосунку ні до фронту, ні до держави, ні до держзамовлення, ні до потреб ЗСУ. (Це ні в якому разі не претензія до них, навпаки, вони зараз собою закривають, як можуть, цю державну порожнечу, за що їм велика дяка!)
Держава ж усе ще демонстративно усунулася від формування попиту на інновації в мілітарній сфері.
Промислова ставка Верховного Головнокомандувача
Під час першого Міноборони «Наступ машин»
Немає сформульованих і доступних технічних завдань на розробку продуктів. Немає фінансування інновацій у належних розмірах серед тих, хто реально здатен виконувати складні завдання.
Можливо, хтось не погодиться, але автор цих рядків переконаний: саме в технічному завданні (ТЗ) найбільша цінність ідеї того чи іншого винаходу. Саме ТЗ, якісно пропрацьоване й оформлене, є на 60%, на 70% чи навіть 90% складовою успіху тієї чи іншої розробки.
А робота над ТЗ нині фактично під забороною. Під формальною та під фактичною.
Формально документи, де можна знайти інформацію про потреби фронту, є здебільшого секретними. Розробники, щоб оминути цю заборону, консультуються безпосередньо з тими військовими, котрих знайдуть — але через несистемність такого підходу інколи винахідники йдуть у хибному напрямку, як мінімум марнуючи свій дорогоцінний ресурс. Знайдені розробниками військові, оскільки це не їхній обов’язок (вони зайняті війною), не мають часто змоги приділити достатньо часу й уваги непростій розробці ТЗ.
дистанційний бойовий модуль «Шабля».
Про стратегію. Левам час підніматися
Але всі ці формальні негаразди є дрібницями порівняно з тим, що насправді держава відмовляється:
а) прогнозувати реальні потреби фронту в технологіях і продуктах, збирати, узагальнювати їх і далі замовляти розробку;
б) організовувати бізнес у спеціальні об’єднання (консорціуми) для розробки складних продуктів — як, наприклад, аби лідирувати в розробці напівпровідників, держава у США об’єднала свої найбільші корпорації;
в) гарантувати стабільний і прогнозований попит на інноваційні продукти, щоб виробники могли здійснювати необхідні капітальні інвестиції.
Чому це все не робиться? Тому що на чолі відповідних держслужб і відомств зараз немає достатньо компетенції, щоб зрозуміти, як і чим живуть і як воюють їхні підлеглі чи підопічні в полях. Технічний прогрес цієї війни ще сильніше поглибив прірву розуміння реальності між рядовими бійцями й генералами, між чиновниками й тими, кого вони мають забезпечувати.
Дрони і Міноборони. Три швидкі кроки, щоб скресла крига
Тому в Україні військові інновації, котрі є ключем до перемоги, нині хаотичний процес, котрий відбувається за рахунок ентузіазму й випадкового фінансування благодійників і приватних інвесторів. Це часто робота наосліп, без розуміння реалій фронту. І цьому процесу ніяк не допомагає держава, і навіть навпаки — вона відбирає колосальний ресурс у бізнесу й громадян через податки та ніяким чином цих коштів у реальні інновації не вкладає.
Український безпілотник ‘Валькірія’
Важко зрозуміти, на яку перемогу над багатим і розвиненим ворогом ми можемо розраховувати, якщо не маємо жодної технологічної політики в державі. Ми за кілька років так і не спромоглися створити вітчизняні масові аналоги російських БпЛА типу «Шахед» чи «Ланцет», котрі так очевидно ефективні в цій війні.
Час комусь із владної команди — з Генштабу, Міноборони, Мінцифри, Мінстратегпрому, врешті, можна навіть з Офісу Президента — узяти на себе лідерство й узагальнити потреби в розробках, офіційно їх сформулювати і профінансувати.
Щоб перемогти Росію, нам потрібно випереджати. А ми нині лише продовжуємо відставати.
