Серпневі страждання Кремля
Якось так історично склалося, що кінець літа стає для Москви своєрідним фатальним періодом, то “Курськ” потоне, то станеться дефолт чи загориться Останкінська вежа. І, як свідчать події останнього місяця, нинішній рік не стане винятком. Соціально-політичне середовище в Росії дуже швидко змінюється завдяки росту активності периферії.
Тому Кремлю доводиться напружуватися, аби віднайти нові механізми взаємодії з місцевими елітами, оскільки старі прийоми залякування чи підкупу вже не спрацьовують. Протестні виступи в Хабаровську, Башкортостані – це лише перші поодинокі приклади.
Біда біду тягне
Однак цьогорічні негаразди Кремля лише внутрішньоросійськими проблемами не обмежилися. Ситуація, яка складається в Білорусі за результатами президентських виборів, змусила білоруського лідера в черговий скрутний для себе час згадати, що його країна є ще й членом союзної з Росією держави. А тому він вирішив “по-братськи” поділитися своїми бідами з російськими партнерами, не забувши при цьому попросити допомоги у свого московського колеги.
Запевнення допомогти він отримав. Але, судячи з поведінки Лукашенка, ця обіцянка була обставлена низкою умов, від виконання яких залежатиме його політичне, а може, й фізичне майбутнє.
Росія з багатьох причин не готова аж занадто завзято “підчищати” внутрішні огріхи білоруського лідера. У першу чергу тому, що, зважаючи на масштаби антилукашенківських виступів, у Кремлі розуміють, що відкрите силове втручання у внутрішні справи здатне викликати в білоруському суспільстві стійкі антиросійські настрої (як це було у 2014 році в Україні), а отримати собі в партнери по союзу вороже налаштований білоруський соціально-політичний простір Москві аж ніяк не хочеться. Псувати відносини з білорусами через недбалість “бацьки” ніхто не стане.
Окрім того, пряме російське втручання може наразити Москву на нові санкції, що в нинішніх умовах для кремлівського керівництва можна прирівняти до політичної смерті. Та й соціальна ситуація в самій Росії така, що “білоруська операція” навряд чи зіграє на руку центральній владі, додавши їй авторитету, як це було у 2014 році за результатами операції “Крим наш”.
Таким чином, можна констатувати, що заступатися за Лукашенка перед його власним народом Росія не стане. Тим більше, що він і так добряче набрид нинішньому кремлівському довгожителю своїми витребеньками ще починаючи із двохтисячного року, коли був свято упевнений у тому, що саме він стане президентом об’єднаної держави.
Або пан, або пропав
Разом із тим у Москві розуміють, що саме зараз настає “момент істини”, який вони так довго наближали, коли без особливих зусиль можна перетворити Договір про створення Союзної держави Росії та Білорусі із де-юре в де-факто.
На сьогодні – це головна мета Москви на білоруському напрямі. А тому всі подальші кроки російського керівництва потрібно розглядати саме під цим кутом зору. І в цій грі сам Лукашенко виступає уже не як суб’єкт, а як об’єкт впливу, за допомогою якого задум Кремля має бути втілений у життя.
При цьому, якщо Лукашенку вдасться погасити спротив соціуму й підтвердити свою легітимність (у чому є великі сумніви), йому в черговий раз треба буде “перевзутися в повітрі”, перетворившись на завзятого прихильника російсько-білоруської конфедерації.
У протилежному випадку буде розіграний сценарій “а-ля Янукович”. При цьому його подальший шлях пролягатиме виключно до Росії. Інші напрямки “відступу” йому заказані, оскільки він занадто багато знає.
Росію ж влаштовують обидва варіанти.
По-перше, тому що в неї на руках непереможний козир у вигляді підписаного тим же Лукашенком у грудні 1999 року Договору про створення Союзної держави Росії та Білорусі, ратифікованого парламентами обох країн. А тому хто б не прийшов до влади після нього, він буде змушений брати до уваги умови угоди.
По-друге, Білорусь за Лукашенка дуже міцно сидить на російській економічній “голці”. І швидко переорієнтуватися на інші джерела фінансової допомоги країна не зможе ні за яких умов.
Тобто Росія може не поспішати. Єдиний часовий орієнтир, до якого треба було б максимально завершити процедури запуску договору, – це президентські вибори у США, тобто початок листопада цього року.
А до того часу Москва повинна створити сприятливий міжнародний антураж, де Росія виглядала б як миротворець, відповідальний партнер Білорусі за договором. І тут Кремль, окрім практичної реалізації договірних положень, буде переслідувати ще одну мету – добиватися зняття міжнародних санкцій, пов’язаних з анексією Криму й ініційованими нею подіями на Донбасі. Білоруські події мають “перебити” український контент, перенести акценти на нові реалії.
І міжнародна обстановка складається таким чином, що задуми Росії виглядають не такими вже й фантастичними.
