Те, що відбувається зараз у Білорусі, – це, по-моєму, не що інше, як трансформація авторитарного режиму в тоталітарний. І в цьому є історична закономірність. Нічого іншого із цієї формації вирости не могло. Точно так само очевидно, що з історичного погляду режим цей приречений. У нього немає гнучкості і варіативності навіть на колишньому довиборчому рівні. Із цим усе зрозуміло. Але це аж ніяк не заспокоює. Скільки крові буде пролито, скількох тортур і знущань зазнають люди, скільки акцій відплати станеться, поки історична приреченість візьме своє?
Немає жодних сил дивитися ці нескінченні відео з бандитами-ментами, які переміщаються машинами швидкої допомоги містом, влаштовують засідки у дворах, стріляють гумовими (поки) кулями по людях і вікнах житлових будинків, накидаються натовпом на одного і б’ють усіх без розбору. Причому роблять це вони з явним завзяттям і задоволенням. Абсолютним перевищенням, необхідним для самооборони. Мабуть, за роки правління Лукашенка вдалося зібрати з усієї країни всіх людей, схильних до насильства й агресії, промити їм мізки і прищепити відчуття цілковитої безкарності. Мало що є страшніше, ніж представник влади, який повірив у те, що він і є закон.
Нам, тут у Росії, треба уважно дивитися на Білорусь. Я ще пам’ятаю ті часи, коли Лукашенко називали “останнім диктатором Європи”, а ми дивилися на Білорусь зі співчуттям і поблажливим подивом, як дивляться громадяни вільної демократичної (звісно, нібито) країни на країну, де ці демократичні свободи порушують. Ми спостерігали, як у них там закривають неугодні ЗМІ і зникають журналісти. Злегка нажахані дивилися відео, на якому учасників вуличних акцій протесту, котрі просто аплодували (навіть не викрикували гасел) хапали люди в чорному, запихували в автобуси й вивозили. Ми знаходили позитивні моменти в тому, що Лукашенко в будь-який момент може посадити будь-кого й експропріювати власність. А на сьогодні й не зрозумієш, пишу я ці слова про Білорусь чи про Росію.
Ми любимо порівнювати себе з Америкою. Це порівняння лестить нам і роздуває у власних очах. Саме тому, зокрема, ми так любимо поміркувати про їхні проблеми: перегини в політиці толерантності, нову етику… Найпрогресивніші і найпросунутіші з нас люблять показати свій рішучий настрій на боротьбу з несправедливістю в цій сфері. Але насправді нам треба уважно дивитися на Білорусь. Ми йдемо туди. Ось актуальні для нас проблеми. Тільки в нашому випадку все буде помножено на незліченні багатства, акумульовані в руках наближеного кола осіб, на національне та релігійне питання, на сепаратизм…
Й оскільки довгі роки (дуже вигідної, до речі, для нас світової економічної кон’юнктури) було витрачено на порушення і втручання у природний еволюційний шлях розвитку та плавного переходу від посткомуністичної формації до ліберальної – у підсумку ми дійдемо, боюся, до революційного шляху, який у першій своїй частині відкине нас ще далі в зовсім дрімучі часи. Дуже хочу помилятися. Але в дива в цій справі не вірю. Зовсім.
Повертаючись до подій у Білорусі. Чи є відповідальність громадян (тих, кому зараз 40+) за те, що відбувається в їхній країні зараз? Звісно є. Вони віддавали потроху, ішли на компроміси, не цікавилися, не схаменулися вчасно. Чи варто їх звинувачувати в цьому? Заледве. Людина слабка. Людина не зобов’язана добровільно йти на подвиг. Щоправда, вона має розуміти, що згодом вона буде приречена на вибір між подвигом або участю в підлості. Усе це повною мірою стосується й нас, росіян, і мене особисто.
Утім, напевно, зараз не час для всіх цих аналітичних розмов. Серце моє, усе співчуття та співучасть зараз із вами на вулицях Мінська та Бреста, Гомеля та Гродно, Ліди і Барановичів, Корбина і Жодіно. Тримайтеся й бережіть себе! Ви майбутнє в сутичці з минулим. Перемога буде за вами. Ти тільки живи, Білорусь!
Джерело: Максим Виторган / Facebook
