До питання про наглядові ради (тези).
1. Дискусію в суспільстві про наглядові ради примітивізують до рівня заробітних плат. Запит на соціальну справедливість на тлі поточної економічної кризи абсолютно логічно вихоплює саме те, що лежить на поверхні. Тут чітко є дві екстремально протилежні позиції – або встановити компенсацію членам наглядової ради на рівні середньої по економіці, або виплачувати компенсацію на тому рівні, який є в найрозвиненіших країнах для суперкваліфікованого персоналу. Для того щоб компенсувати “незручності”, які виникають під час перебування на цій позиції.
Але за всієї нібито важливості питання зарплат є другорядним. Без сумніву, воно потребує адаптації до наявних економічних реалій, у яких компенсація вищому керівництву компанії щонайменше є похідною від того вкладу, який кожен конкретний член наглядової ради робить у підвищення її ефективності. Зрозуміло, не можна ігнорувати й того факту, що є альтернативна вартість будь-якого трудового ресурсу – те, скільки він може заробляти в іншому місці. Очевидно, що якщо зарплата, яку пропонується йому в наглядовій раді держкомпанії, буде меншою від тієї альтернативи, яку він може для себе знайти на ринку, то він просто не прийме пропозиції. Щонайменше вона має відповідати ринку.
“Чесати всіх під одну гребінку” неправильно. Тому не варто дивуватися й диференціації в зарплатах членів наглядових рад. Але варто серйозно здивуватися тому, що її рівень іноді виявляється абсолютно однаковим у кількох членів наглядової ради одного й того самого підприємства, а відмінність визначає наявність іншого громадянства. Бажання отримувати більше – цілком закономірне бажання для будь-якого “продавця своєї праці”, навіть якщо він член наглядової ради української державної компанії. Але чітко прописані межі і критерії під час наймання на роботу не дадуть зробити тих значних перекошень, які є в оплаті праці сьогоднішніх наглядових рад.
2. Відбір до наглядових рад державних компаній має бути не тільки прозорим і формалізованим із погляду чітких критеріїв відбору. Але однозначно головним із цих критеріїв не може бути наявність іноземного паспорта. Тим паче, якщо йдеться про ймовірний конфлікт інтересів, коли інтереси своєї власної країни можуть виявитися (за певного збігу обставин) набагато важливішими, ніж інтереси країни тимчасового перебування. Досвід і освіта – важливі, але це вже давно не ті параметри, які є тільки в експатів.
3. Державні гіганти в руках українських платників податків зобов’язані забезпечувати абсолютну відкритість своїх фінансових потоків і ухвалених рішень для своїх законних акціонерів – громадян України. Відкритість, правда і проактивна комунікаційна політика знімуть масу питань і підозр. Замість “заходу в позицію свого жорсткого захисту” було б набагато логічніше для тих, хто “захищається”, узятися до роз’яснення своєї позиції і “переоцінювання цінностей”.
4. Так уже склалися історичні події всередині України, що “вирішує долю” держкомпанії іноземець або громадянин України, але зі шлейфом старих – і не завжди гарних – історій викликає відторгнення у багатьох співвітчизників. Це не має жодного стосунку до нетерпимості, але це наближене до почуття “використаності”.
5. Чи можна відмовитися зараз від наглядових рад, ввівши пряме управління Кабміну, і цілковито їх “українізувати”? Так, можна. Але чи буде це доцільно зараз? Ні, не буде. Кабмін далеко, а наглядова рада поруч. Кабмін перевантажений поточною роботою, а наглядова рада може жити “долею компанії”. Можливості розширення обов’язків Кабміну обмежені, а наглядові ради – та ще й за такі гроші – можна “змусити” показувати “чудеса ефективності”. Чи має реформа корпоративного управління ліквідувати точки напруги в держкомпаніях? Так, і може, і має. І зусилля потрібно зосередити тут, а не на похідному запитанні – скільки платити? Вирішивши вихідні запитання, зможемо відповісти й на запитання про те, якою має бути справедлива компенсація для членів наглядових рад.
Джерело: Oleg Ustenko / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
