Головна неприємність для Лукашенка на цих виборах у тому, що він нікому не потрібен.
У нього з’явилися системні конкуренти, які не відлякують більшість білорусів. Ще нещодавно йому заважали жити переважно націонал-демократи, а тут – бац! – люди, які самі, ніби Лукашенко 2.0. Бабарико або Цепкало – це такі персонажі, що не відлякають умовну пенсіонерку своєю риторикою, політизованим іміджем або дисидентською біографією, навпаки – навіть заспокоять своєю абсолютно нормальністю.
З іншого боку, Лукашенко явно не очікував, що дружина якогось там блогера зможе стати об’єднавчою фігурою для опозиції завдяки ідеї, що влада їй (дружині блогера) взагалі не потрібна – їй потрібен функціонал, щоб провести нові чесні вибори президента і повернути стару конституцію. Водночас конкуренти Лукашенка, хоча і вважають суверенітет Білорусі головною цінністю – там цим ніхто не поступиться, – залишаються у звичній і консенсусній рамці: треба співпрацювати і з Росією, і з Європою, і з Китаєм, ніхто з них не погодиться на ідеологізований розрив із Кремлем.
Як не крути, але все це руйнує позицію Лукашенка. У чому б міг бути його особливий сенс, щоб здобути ще один строк? Так ні в чому. Усіх дістав. І своїх громадян, і Путіна, і Євросоюз – як можна судити за пильною увагою в Німеччині до темної сторони правління Лукашенка.
Тож у Лукашенка немає шансу пропетляти. Він не потрібен своїй громаді, він не потрібен Кремлю, і ми живемо не в тій Європі, де якийсь політичний фінт вухами дать диктатору змогу піти зі Сходу на Захід, – це не часи холодної війни. І що найцікавіше – він усвідомлює цю свою непотрібність і дуже гостро її переживає. А куди подінешся? Виходу немає. Усе тепер залежить не від нього, а від самих білорусів.
Джерело: Дмитро Литвин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
