Історія Гельсінського руху
1 серпня 1975 року Леонід Брежнєв у Гельсінкі підписує заключний акт Гельсінських угод (Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаний главами 35 держав, який, по суті, закріплював політичні і територіальні підсумки Другої світової війни, а в гуманітарній сфері узгоджував зобов’язання держав з питань прав людини — Ред.), підписує абсолютно спокійно, будучи щасливим, бо в цьому документі були так звані «три кошики».
Другий — економічна співпраця, все чудово.
Мирослав Маринович
На Заході майже відразу з’явилися «групи підтримки Гельсінських груп». Зокрема, коли з’явилися Українська, то українська діаспора запустила підтримку, запрацював механізм інформування світової спільноти про порушення Гельсінських угод у різних місцях Радянського Союзу.
Микола Руденко, 1947 рік Генерал Петро Григоренко Радянський офіцер, комуніст, антисталініст, захисник і друг кримськотатарського народу, член Московської Гельсінської Групи і Закордонного Представництва УГГ, Левко Лук`яненко у таборі
Ми якось із Миколою йшли по Києву. Я тоді жив там, намагався себе знайти в київському середовищі. І назустріч нам Оксана Яківна Мешко — випадкова зустріч: «О, хлопці, дуже добре, що я вас побачила, так і так, коротко — в Києві створюється Гельсінська група. Ми — ті, що вже погодилися вступити в неї, — люди старшого віку. Нам потрібні молоді хлопці, якби ви погодилися, то подумайте і приїжджайте завтра у Конча-Заспу до Миколи Руденка за такою-то адресою».
А це у вас було знайомство з Руденком, ви його вперше побачили?
Тоді ми, власне, і познайомилися. Коли ми приїхали, то він ще був у Москві, оголошував про створення Гельсінської групи. Щойно прозвучала по радіо інформація про групу, зразу у їхнє помешкання у Конча-Заспі залетіла каменюка, побила вікна, і Микола зробив натюрморт: томики Маркса, Леніна і зверху «булижник — зброя пролетаріату».
Мирослав Маринович і Сергій Жадан
Яке він на вас враження справив? Крім того, що «повадки політрука», — що він був за людина?
Мені було важливо, що така група створюється. Я дивився на нього з пієтетом, дуже зичливо ставився. Він читав нам, наприклад, поему «Хрест» свою. Це знаний поет, знана постать, для мене це було важливо. Що трошечки не допускало до нього, не давало можливості повністю довіритися — це його командний стиль. Це людина, яка звикла приймати рішення і треба приймати, бо сумнів неправильний.
Зліва направо: Микола Руденко, Раїса Руденко, Зінаїда Григоренко, Петро Григоренко (1970-і роки)
Страшенно було боляче. Він попередив нас: «Я вам оголошую підозру і майте на увазі, що куди б ви не поїхали в справах Групи, я буду попереджати тих людей про те, що ви під підозрою».
Тімоті Снайдер у розмові з Сергієм Жаданом: Програна війна імперії абсолютно потрібна. І росіяни мають це в майбутньому
Ніна Строката
Дві генеалогічні лінії, з яких постало українське дисидентство
Як людина в Українській РСР приходила до дисидентства? Якщо взяти Польщу радянську соціалістичну, там була католицька церква, яка так чи інакше мала інституційність і була в певній опозиції до держави і до системи. Потім з’явилися профспілки. В Україні жодних інституцій не було, навіть перша хвиля дисидентства — це були молоді люди, об’єднані літературою, скажімо, Василь Стус чи Іван Світличний, і ваша хвиля, та й старші й молодші теж, ви були самі по собі, не було ні комітетів, ні спілок — як людина в якийсь момент могла на вулиці прийти до думки, що радянська система злочинна і слід шукати собі однодумців?
Треба взяти до уваги атмосферу, яка тоді згущувалася. Може, навіть не стільки згущувалася, як прояснялося, що ми всі живемо в зашморгу брехні. Брехня ставала очевидною, а страх все ще діяв масово, тобто, люди, які вважали себе цілком гідними людьми, повторювали ту офіційну брехню. Але комусь уривався терпець і оце уривання терпцю дуже гарно описав Юрій Орлов, російський дисидент. Коли в нього запитали: «Чому ви, успішний науковець, член Академії наук, раптом пішли в дисиденти?» Він сказав: «Надоєло!»
Я думаю, що є дві генеалогічні лінії, з яких постало дисидентство в Україні. По-перше, це пам’ять про боротьбу УПА, попередніх поколінь, із цією владою. Ця пам’ять була жива — ще можна було зустріти «упівців» десь. Я вже в таборі зустрів, але люди знали про їхнє існування. А ще розповіді. Скажімо, мати моя розповідала, що кращі хлопці села пішли в УПА, пішли в ліс. Ця пам’ять була зі мною. Дуже важливо про цю лінію пам’ятати, бо коли ми порівнювали, чому так мало білоруських політв’язнів, то ми дійшли висновку…
Що не було партизанського руху?
Не було попередніх. Десь там щось було, я не хочу принизити Білорусі, але такого потужного руху опору кожного покоління не було.
А натомість у литовців було, так?
У литовців було, а в білорусів не було, а в українців було.
Українські дисиденти Іван Гель, Василь Стус та Іван Світличний
Своє істинне обличчя нелюдське.
І навчила, позбула ілюзій. Шістдесятництво привнесло ще той струмінь, який би я окреслив як відродження духовного поля українства. Старшокласником я любив іти зі школи в Дрогобичі зі своїм вчителем співів, Іваном Михайловичем Рафою, який узагалі-то був вчителем української мови та літератури, але його вже не допускали до цього за його вільнодумство. І він мені читав напам’ять більшість шістдесятників.
Я не вмію це описати, але я приходив додому п’яний просто від захвату з того. Навіть пригадую одну фразу: «Маріє, мріє, мрієчко моя, моя Марієчко тривожна».
Микола Степанович Вінграновський.
Так. Через культурне відродження, подих українства, його духу, людина ставала утвердженою у своїй культурі, розуміла свою ідентичність національну і все — вона вже стояла за крок до дисидентства.
Ви говорите про пам’ять про УПА, пам’ять про спротив, але феномен українського дисидентства полягає в тому, що там було багато людей не лише із заходу України, але й східняків, ті ж таки Руденко, Світличний, Тихий, Стус — люди, у яких в родинах не було цієї «пам’яті УПА і спротиву», скоріше, навпаки, вони виростали в регіонах, де активно пропагувались антиупівські, антиукраїнські, антинаціональні наративи. Де тут була точка входження в оце спільне українство?
Та я не пригадую собі тоді якихось проблем. Працював оцей дух українства. Це була спільна основа, від нього п’яніли всі. От спогади Олекси Тихого — він учитель української мови, і його цей дух ніс.
Олекса Тихий під час викладання у школі робочої молоді
«Як дивовижно звучить «Заповіт» у темній залі». Напередодні арештів
Якось ви з паном Миколою Матусевичем вийшли на сцену в синій і жовтій сорочці, й публіка це зчитала і зрозуміла. Це все не проговорювалося, цього не було публічному просторі, але люди якось відчували. Нещодавно
розмовляв із Адою Роговцевою і вона згадувала, як до них додому приходив Іван Миколайчук і вони з Костем Петровичем Степанковим тихенько на кухні співали «Ще не вмерла України…». Голосно не можна було. Як, тодішнє суспільство, зокрема, в тотально зросійщеному Києві, це все розуміло? Ви якось відслідкували механізми передавання цього національного знання?
Зчитувалося не завжди просто. Тоді, коли ми прийшли в цих сорочках, то наші приятельки, які прийшли з нами, вони тільки головами махали: «Ну, хлопці, ну хлопці, та ви ж ризикуєте!» Тоді вдалося. Вдалося і наступного разу, коли ми співали «Заповіт» у філармонії на Шевченківському вечорі 1977 року і цей момент — це позитивний приклад того, як прочитувалося.
Мирослав Маринович (праворуч), Микола Матусевич, 1970 рік Мирослав Маринович
Нас тоді не чіпали, бо вже знали… Це був кінець березня, а 23 квітня нас заарештували. У Вікіпедії помилково написано, що нас заарештували за цей концерт, за співання «Заповіту». Ні. За участь у Гельсінській групі.
Українська Гельсінська група
Національне питання та екзистенційна проблема російського лібералізму
Ви згадуєте російських дисидентів. Як складалися стосунки з ними? Там, де починалося національне питання, це завжди було конфліктно, чи все ж були якісь ідеалісти, які сприймали суб’єктність і потенційну незалежність України?
Тертя були. Було нерозуміння, часом щире. «Ну чого ви тулите в ті документи всякі питання, пов’язані з національним життям? Чітко треба писати про громадянські права, право на свободу слова, свободу зібрань і так далі!» Це їм «засмічувало» нормальні правозахисні документи, бо для них тільки громадянські права мали значення, культурні для них не існували. І як згодом у таборах Сергій Ковальов, знаний російський дисидент, щиро мені признавався: «Мірослав, я нє панімаю національного вопроса». Все, він не стикався з цим. При цьому в суперечках із табірними наглядачами він обстоював право українців на УПА, на збройний захист. Це логіка працювала.
А ви не думали, що, можливо, в цьому є найбільша екзистенційна проблема російського лібералізму — те, що навіть найбільш ліберальні його представники не сприймають національне питання? Ти можеш виступати за демократизацію, за лібералізм, проти авторитаризму, але там, де починається питання народів, які входили до імперії, тут твій лібералізм закінчується.
Сергій Ковальов на пресконференції. Москва, 1995 рік
Володимир В\’ятрович: «Ця війна повертає нації і національну історію в порядок денний»
Я приголомшений був понад рік тому. От Олександр Подрабінек (радянський та російський правозахисник, журналіст і громадський діяч. — Ред.), якого я страшенно шаную, він дуже світла людина, він до мене прорвався на суд, а я дуже ціную такі зусилля, його переслідували і так далі. Так от, понад рік тому він виступав у Німеччині і чітко заперечив існування будь-яких імперських настроїв в російському народі.
Тут тільки руками вже розводити. Ну як можна цього не побачити? Не тільки в Путіні, але і в народі самому.
З одного боку, був дисидентський рух в Росії, в Радянському Союзі, він був загальний і можна згадати перебудовчі процеси, стотисячні мітинги в Москві, Петербурзі. Але чому це не вплинуло на російське суспільство? Чому не було засуджено злочини Сталіна? Чому Сталін далі лишається політиком №1 у російській свідомості? Це щось психологічне чи десь було зроблено політичну помилку?
«Бог не творить злочинних народів». Чи може Росія змінитися на нашій пам’яті?
Ставите мені складне запитання. Я не звик брехати. І тому я не повторю традиційну тепер загально вживану фразу про те, що це навіки, що це народ такий і інакше не буде.
Я не хочу сказати, що з російським народом буде те саме, що з німецьким, традиції інші. Але для мене як для віруючої людини є оцей шанс, і його від народу відбирати ніколи не можна. Крім того, я ж все таки пам’ятаю, що був час, коли етичний потенціал дисидентства був потужнішим у Москві.
Власне, це феномен.
Розумієте, Сахаров (Андрій Сахаров — радянський фізик, борець за права людини, лауреат Нобелівської премії миру — Ред.) був визначним представником власне отого етичного струменя. Хто захищав українських дисидентів, хто був рупором? Звичайно, українська діаспора багато робила, але якщо говорити про Радянський Союз і про радянське дисидентство, то Сахаров виступав на захист, він рвався на всі суди українські. Тобто, його етичний потенціал є величезним. І саме тому всі дисиденти виступили проти того, щоб скасовувати вулицю Сахарова у Львові. Ми не хотіли, ми запротестували, коли заговорили про це.
Андрій Сахаров
Феофан Прокопович і ціла ціла низка інших постатей. Яка була ідея тоді в українських еліт? Ми мусимо спертися на когось, на якусь потужну визнану силу. Поляки — це католики, шведи — протестанти, ми туди не можемо йти, ось православна монархія, православний цар. Він нам рідний по вірі, ми зіпремося на його військову міць, а самі привнесемо ідею. І так ми долучилися до творення російської імперії, до її озброєння ідейного. Потім імперія знамо що зробила з українцями, але від цього не міняється вплив українців. Так от, тепер наше завдання, знаючи психологію росіян, — декодувати цю імперію. Ніхто краще за українців не знає психологію росіян, італійці не знають, американці не знають, і то видно по тому, як вони тицяють, як сліпі кошенята, в стосунках з росіянами.
Ми можемо це зробити так, щоби витворити один дуже важливий ефект — я не знаю, як, тому сказав, що це питання на засипку. Я знаю, що треба зробити. Я не знаю, як зробити.
Це ж найважче, коли ти не бачиш надії, а далі треба триматися.
Російському? Як вияв ворожості, несправедливості.
Так. «Оні протів нас, протів Росії. Ми хорошиє, так нам гарно пояснили, чому ми ідемо, а оні всє протів нас».
Справді, не зовсім зрозуміло, як це можна зробити, але те, що це має відбутися для нашого спільного майбутнього, це очевидно.
Відсутність страху як свобода
Як не боятися? Як долати страх?
Як долати — це дуже індивідуальна річ, у кожного по-своєму. Я розповім свою історію. Адже я почав зі страху. На третьому курсі Політехніки у Львові мене викликали в 1-й відділ КДБ і сказали: «Ви в гуртожитку поширюєте антирадянські вигадки проти партії, проти уряду, ми будемо вас виключати інституту за це». Ви розумієте, в цей час бути виключеним з інституту за політичною статтею — це все. У тебе немає майбутнього, твоя кар’єра, мрії юнацькі — все зникає.
І я згадую собі формулу, яку я чув від своїх родичів, які радили: коли будуть якісь складні моменти, ти роби вигляд, що ти нічого не знаєш, нічого не чув. І мені спадає на думку: «Я не скажу ні. Але я й не буду говорити: я не чув, я нічого не знаю».
Мирослав Маринович Меморіальний комплекс на могилі Тараса Шевченка.
