Жінка займається ремеслом з дитинства.
Олена Марусяк із села Замагора Верховинського району, що на Івано-Франківщині, 65 років створює кептарі. Шиє майже щодня, а подекуди — й вночі. Без кептарів, пояснює майстриня, на Гуцульщині не обходиться жодне весілля чи велике свято, пише “Суспільне”.
“Коли я вишиваю, бачу гори, смереки, сніг”
Перший кептар Олена Марусяк пошила у четвертому класі. Тоді й отримала свій перший заробіток, який гірським жителям дається дуже складно, каже жінка. Майстриня створює кептарі для жінок, чоловіків та дітей. До кожного має свій підхід та бачення.
“Моя бабуся шила і тато, але я не вчилася в них. Я сама собі самоук. Відтягнула з бабиного кептаря передок і на ляльку зробила кожух. Заношу в хату і бабі показую, що я це зробила. Дістала тоді від баби, бита була. Довелося шити кожух, а передка немає”, — пригадує жінка.
>
На пошиття кептаря Олені Марусяк потрібно два місяці. Часто, каже майстриня, доводиться працювати вночі.
“Коли я вишиваю, бачу гори, смереки, сніг — це все видно. Кептарі — наша Гуцульщина, лише в нас їх виробляють”, — розповідає майстриня.
>
“Без кептаря на Гуцульщині не вийдеш заміж”
На Гуцульщині кептарі — не просто частина гардероба, це — символ Карпатського краю. Без нього не обходяться ані Різдво, ані Великдень. У кептарях хрестять дітей, а молодята йдуть до шлюбу.
“Без кептаря на Гуцульщині не вийдеш заміж, без цього не годно. Весілля гуляють два дні. Перший день — у вельоні, а другий — вже по-гуцульськи молодий і молода одягаються. Колись то три дні тривало і в кептарі треба було весь час бути”, — каже Олена Марусяк.
Майстриня розповідає: виріб не потребує особливого догляду. Його завивають у біле полотно і два-три рази на рік провітрюють.
>
“Кептарям — сотні років. Може таке бути, що бабка померла, а кептар ще є. Ніщо йому не шкодить”, — говорить Олена Марусяк.
