Команда Луганської обласної універсальної наукової бібліотеки
Велике переселення
Два роки тому після чергового вимушеного переїзду через війну на сайті Луганської ОУН_Б з’явився допис:
«Луганська обласна універсальна наукова бібліотека (ОУН_Б) двічі шубовснулася в ту саму річку. Лише на другий раз бризків більше. Розбризкалися бібліотекарі різними частинами України. Простягнулися на захід, до центру, трохи до півдня. Нині маємо проєкт мандрівної бібліотеки, адже де люди — там і робота. Типово для закладу в евакуації, еге ж?»
За дотепними рядками ховається складніша історія, варто лише відчинити якісь з дверей цього мандрівного замку. Приміром, ті, які ведуть до вже окупованого Луганська й першого переселення, коли тодішня директорка бібліотеки Інна Риб’янцева взяла печатку, установчі документи і дивом вивезла їх з міста. Це все, що вдалося врятувати у 2014-му, коли Луганськ опинився під контролем проросійських терористичних утворень.
Коли минув перший шок, у голову почали лізти запізнілі раціональні ідеї: треба було забрати хоча б робочі ноутбуки, можливо, вдалося б вивезти сервери. Інна Павлівна потім часто шкодувала: «Ну чому я не дала команду вивезти нашу машину?». Але під час тої втечі це навіть не спало на думку.
— Усе було так непередбачувано й абсолютно дико, — пригадує Світлана Моісєєва, яка очолила Луганську обласну універсальну наукову бібліотеку 2017 року, а тоді керувала напрямком інформатизації і автоматизації. — І, можливо, ми все ж таки сподівалися, що цей треш ненадовго і скоро повернемось.
Світлана Моісєєва
До того, що будували роками.
Це була величезна бібліотека — будівля, спеціально спроєктована під неї, 4 поверхи, 1 млн книжок, майже сто бібліотекарів. З 2000-х років головна бібліотека Луганщини, яка тоді ще носила ім’я Максима Горького, входила до четвірки найкращих обласних в Україні.
— Ми постійно впроваджували щось нове: побачили, переробили це в голові — і реалізуємо, — розповідає Світлана.
Приміром, відкрили фонди для читачів. Бо ж традиційно в обласній бібліотеці вони були закриті, а для користувачів максимум спеціалізований підрозділ з читацьким залом. На кожному поверсі працював консультант, який допомагав зорієнтуватися в численних приміщеннях.
Бібліотечна сфера дуже консервативна. І оце бачення бібліотеки як місця, куди треба прийти, щоб пошепки щось спитати, навсправжки почало змінюватися, коли в Україну зайшов великий проєкт “Бібліоміст” фонду Білла й Мелінди Гейтсів. Тоді Світлана вперше потрапила до США і на власні очі побачила, якими можуть бути бібліотеки.
Напевно, найбільше її здивувало, що там у бібліотеці головний читач. Це відчувалось, щойно переступав поріг, бо не треба виконувати цілу купу якихось спеціальних дій-ритуалів, щоб отримати послугу. У нас же людина мусила записатися, узяти читацький квиток, потім у каталозі шукати книжку. Безумовно, усі ці речі у внутрішній роботі бібліотеки присутні, але влаштовані вони так, що читач їх не бачить.
Луганська ОУН_Б, 2013 рік
Десь трансформації відбувалися швидше, десь ні. Луганська обласна бібліотека була серед перших.
— Я завжди кажу, що дуже багато залежить від тих, хто очолює бібліотеки і як вони добирають команду, надихають людей. Бо ж усе одно більшість не хоче змін. І це така велика робота — долати цей бар’єр, — розповідає Світлана.
У бібліотеці запустили послугу інтернету для користувачів, почали вивчати їхні запити. Тож уже до 2014 року там працювали зали-коворкінги, було більше сотні комп’ютерів (у 1992-му лише 6), чотири сервери, цілодобовий інтернет-вузол, абсолютно всі процеси автоматизовані.
— І раптом тебе з усього цього висмикнули, — каже Світлана, яка виїхала з Луганська разом з Інною Павлівною. — У мене 37 років бібліотечного стажу, я зрозуміла, що практично все життя віддала професії і саме цій бібліотеці. І що я маю? Справа мого життя залишилася там, і інші люди будуть з неї робити щось інше. Руки опустилися, це ще м’яко кажучи. Бо в мене був стан, ніби моє життя знищили.
Інформаційно-довідкова служба Луганської ОУН_Б, грудень 2013.
Разом з людьми бібліотечна душа відділилася від чотириповерхового тіла, що тінню залишилося стояти в Луганську. Коли 2015 року в місті почала керувати квазіреспубліка й бібліотеку знову відкрили, то Світлані писали звідти: «Все, немає нашої тої Горьковки. Все перетворилось на Совєтський Союз», «Воно все потрошки здихає. То в тому відділі закинули працювати з комп’ютером, то в іншому».
— І це було очікувано. Бо там залишилися люди, які і так виступали проти всього нового. І ті пенсіонери були просто щасливі, що їм повернули ручку й папір, — розповідає Світлана. — Щось, звичайно, працює. До того ж, треба віддати належне, там зробили ремонт, навели красоту. Те, на що в нас ніколи не вистачало грошей. Росіяни вклалися, але ж змусили бібліотекарів працювати на свій пропагандистський наратив. Одразу зробили виставки про «убієнних» дітей, героїв республіки. Не треба недооцінювати ворога. Вони потужно працюють у цьому плані.
Чи не одразу почали фурами завозити російську літературу. А щодо українських книжок, то вказівка була «убрать в книгохранилище». Можливо, за останні два роки приймали і більш жорсткі рішення, каже Світлана. З 2022-го вона більше не відслідковує, що там відбувається.
— Бібліотека із задзеркалля? — питаю в неї.
— Для нас так.
Старобільський період
Якщо одні двері зачиняються, варто шукати інші. Добре, що в мандрівному замку їх вистачає.
Вивезені документи Інна Риб’янцева передала в обласну адміністрацію, яка почала збиратися в Сєвєродонецьку. Бібліотеку тим часом перевели у простій. Тільки за рік чиновники зрештою надумали реанімувати заклад. На весь цей період працівники, які виїхали з Луганська, фактично опинилися без роботи й грошей.
Інна Павлівна Риб’янцева — сенсей бібліотек Луганщини (пішла з життя 24 вересня 2023)
— І коли почалися перші розмови про перезапуск, у Інни Павлівни була така депресія, що вона просила: «Давайте знайдемо для цього інших людей, бо я не знаю, як це робити, якщо бази немає, нічого немає», — розповідає Світлана.
Але очі бояться, а руки роблять. Бібліотекарі з північної частини Луганської області, підконтрольної Україні, після окупації Луганська втратили методичний центр у вигляді обласної бібліотеки. Робочих питань у них накопичилося багато, тим паче, що тоді запроваджували стандарти електронної звітності. Тож Світлана з Інною Павлівною поміркували й написали лист в адміністрацію з проханням відкрити методичний центр для бібліотекарів. На це обласна адміністрація відповіла: ні-ні-ні. Юридично легше було відновити бібліотеку, ніж створювати нову установу. «Хай це буде бібліотека, але можете почати працювати як методична служба».
Із цього і стартувала Луганська обласна універсальна наукова бібліотека у 2015 році в Старобільську на базі однієї міської бібліотеки.
— Чому саме Старобільськ? — питаю у Світлани.
— Ми з Інною Павлівною переїхали туди, бо там був будинок її батьків. На той час їй було 72 роки, і їхати в Сєвєродонецьк вона відмовилася, сказала: «Якщо хочете бібліотеку, то вона буде в Старобільську».
Усі мусили погодитись. Спочатку працювали вшістьох, проводили семінари для бібліотекарів області. Але невдовзі вже шукали нові сили, бо чим більше маєш, тим більше прибуває.
Відповідь на питання, що ж розвивати, якщо немає приміщення, видавалась очевидною — інтернет-ресурси й соцмережі. Саме під ці задачі брали в команду нових людей.
Луганська обласна універсальна бібліотека в Старобільську
— Ми тоді зібрали такий кістяк молоді. Вони були дуже завзяті, та й нам це було цікаво, — каже Світлана.
Так дійшла справа і до відновлення обслуговування читачів. З планами все просто. Те, що не встигли зробити в Луганську, вирішили реалізувати в Старобільську, закривши свої бібліотечні гештальти. Нова стара бібліотека мала стати справжнім живим громадським місцем, відкритим для відвідування, для заходів, для спілкування, для клубів. Звичайно, з інтернетом і комп’ютерами для користувачів.
— Стратегія завжди була в нас у голові, — усміхається Світлана.
Зрештою, вони отримали в оренду приміщення на 140 м², яке обладнали необхідним на гроші, що накопичились на рахунку бібліотеки за час простою. Аби втілити нове бачення бібліотеки, треба було мати трохи віри й авантюризму.
— У Інни Павлівни цей вогник був, — каже Анастасія. Тому мандрівний замок і рухався. Саме тоді вона, випускниця філологічного факультету Луганського національного університету, приєдналася до команди бібліотеки.
— Люди, з якими я працюю, люблять свободу, і це, певно, те, що їх визначає. Ми переважно не бібліотекарі за освітою. Я вважаю, що то зіграло в плюс. Бо немає установок у голові, як усе має бути. І тому ми робили так, як хотіли в межах норм моралі й закону України, — сміється вона.
Спочатку треба було, щоб голос бібліотеки-переселенки почули. І тут нетривіальна задача — віднайти свій, адекватний. Бо ж бібліотека має розмовляти зі світом нормально, зрозуміло, без штампів і кліше, каже Анастасія. Цим голосом бібліотеки стали вона та її колега Юлія. Здається, усе спрацювало саме тому, що їм дозволили просто бути собою. І те, що колись, зізнається Світлана, не виходило в Луганську, вдалося зробити в Старобільську.
Анастасія Літашова
— Бо не було поруч досвідчених і поважних, які казали б: «Що то ви вигадали?! Ми 30 років тут працюємо, такого ніхто ніколи не робив». І нам, як адміністрації, не треба було тиснути, вмовляти, переконувати. Ми просто дали молоді карт-бланш: зробіть бібліотеку такою, якою ви хотіли б її бачити. І голос бібліотеки, який ви чуєте зараз, — це їхня заслуга. Вони креативили у своє задоволення. Як людина, яка в Луганську займалася інноваціями, скажу, що в Старобільську це просто свято якесь було. У тебе купа ідей і все, що треба — трішечки викеровуватись, — каже вона.
Вони ніколи не боялися показати характер бібліотеки, яку назвали Good Library.
Бо ж бібліотека — це життя, це не архів, не якийсь музей, це не щось таке стале. Вона має постійно змінюватися і бути дуже гнучкою, тоді вона цікава людям, — пояснює Світлана.
Саме у свій старобільський період вони позбулися і приставки «ім. М. Горького». Навіть провели із цього приводу антилекцію «АнтиГорький», аби розвінчати міфи про письменника, ім’я якого бібліотека отримала ще в 1936-му.
«”Вам що, робити більше нема чого?” — якось прокоментувала пані, запрошена на захід. Вона, до слова, так і не прийшла. А нам, виявилося, є що робити, бо ж отака цяця засіла в наших головах — продовжити жити без Горького», — казала бібліотека.
Тим часом в окупованому Луганську в окупованій бібліотеці на вулиці Совєтській все навпаки. Там «всероссийский конкурс среди библиотек, носящих имя Горького, по сохранению наследия и популяризации творчества писателя “По следам Горького” с международным участием».
Заповнити полиці книжками
Коли ти розмовляєш по-людськи, то, о диво, люди самі починають до тебе звертатися, писати, знайомитися, зустрічати на форумах. От ти пишеш у мережі: «Агов, допоможіть, нам треба те і те». І заклик не тоне в чорній дірі, на нього відгукуються. Власне, це неабияк допомогло зібрати наново книжковий фонд уже у Старобільську. Так-так, усе дійшло навіть до цього.
Анастасія називає Луганську ОУН_Б тих часів маленьким форумом видавців. Усі сучасні видання потрапляли до них. Власними зусиллями з нуля вони зібрали 11 тис. книжок і, напевно, були однією з найукраїнськіших бібліотек. Бо змогли розповісти про себе і свій досвід відновлення так, що їм прагнули дарувати книжки видавництва, автори, книжкові форуми, благодійні фонди, зокрема, Сергія Жадана і «Бібліотечна країна». Неабияку роль зіграв Український інститут книги. Він як організація, яка реалізовувала програму поповнення бібліотечних фондів, отримував від книговидавців зразки представлених у них книг, які потім проходили експертний відбір. А після ці зразки безкоштовно передавали, зокрема, й луганській бібліотеці.
Коли на бібліотеку починала тиснути місцева влада, мовляв, ви з’їли нам весь бюджет, то їм нагадували про книжки: «Дивіться, це наша інвестиція в нього. Щоб купити їх, вам треба було б десь узяти 2 млн грн».
— Але те, що нам вдалося сформувати такий якісний фонд, — це все ж унікальна ситуація, унікальна увага до бібліотеки-переселенки, — визнає Світлана. — Навколо нас крутилися люди, які хотіли допомогти, якимось чином попіаритися. Та якщо говорити про бібліотеки назагал, то я абсолютно впевнена, що для формування якісного фонду треба давати їм гроші на закупівлі хорошої літератури. Це просто ілюзія, якщо хтось думає, що бібліотеки самі так просто поназбирають книжки.
Загалом дарунки — це додатковий спосіб, хоч і справді важливий, тим паче зараз. І щоб зробити цю історію системною, доведеться докласти багато зусиль, знайти постійних партнерів, які не втомляться вкладатися в справу.
— Бібліотекам усе ж варто трошки спускатися на землю, бути простішими. Мені імпонує, коли бібліотеки налагоджують комунікацію з письменниками, доброчинцями, з будь-ким, хто може допомогти. Це нелегко. Але і таку роботу варто виконувати, бо це частина сучасного світу. Марно чекати, поки запрацюють якісь книжкові програми на державному чи місцевому рівні. Частина з них ніколи не втілиться в життя, — каже Анастасія.
Світлана Моісєєва (на передньому плані), Анастасія Літашова (ліворуч), Юлія Лисюк (праворуч)
Треба бути готовим діяти самостійно. Зрештою, досвід Луганської ОУН_Б показує, що все можливо.
У самому Старобільську до новоприбульців звикали поступово — спочатку був острах перед новим і дивним. Бо що таке, приміром, «тиха вечірка» з танцями, ще й у бібліотеці. За страхом йшла цікавість. І зрештою сарафанне радіо спрацювало.
— У нас був дійсно сучасний простір. Ми ввели електронне обслуговування. Одразу вигадали різні фішечки, проводили заходи. І люди приходили подивитися: нова бібліотека, якісь вони не такі, як усі, — сміється Світлана.
Навколо бібліотеки формувалося ком’юніті, насамперед з активних людей. Вони йшли туди, бо приміщення бібліотеки було завжди відчинене для них.
— Тобто нарешті ми реалізували той американський сценарій бібліотеки. Нас питали: «А можна у вас зібратися?» — «Так, звісно». — «Що, все так просто?» — «Так просто».
Натомість з читанням було складніше, але навіть відсутність російськомовного контенту місцеві читачі прийняли. Відбувалось це так.
— Приходить пані: мені треба Дар’я Донцова. А її немає. І замість неї підсовуєш щось інше — Ірен Роздобудько, Світлану Таран. Зрозуміло, що був супротив, бо це ж «на укрАинском язикє». Але кілька книжок, рік-два, і вони вже просто приходили, брали чергову книжку й не згадували про мову, — розповідає Анастасія.
В останні роки книжки в бібліотеці були нарозхват. Та й понад 4 тис. користувачів — неабияка цифра для Старобільська.
Книжки потроху поглинали простір. І так само все більше охочих приєднувалися до бібліотечних заходів.
— Ми хотіли розширятися, бо вже задихалися, — каже Світлана.
Місцева влада навіть пообіцяла виділити для бібліотеки удвічі більше приміщення.
«Якось Сергій Жадан сказав, що саме Старобільськ — бібліотечна столиця України. Задоволене хі-хі-хі», — хвалиться Луганська бібліотека на своєму сайті.
А потім усе повторилося.
Окупація — евакуація
24 лютого два роки тому Анастасія прокинулась о 5-й ранку від дзвінка заступниці директорки й одночасно почула вибухи на пропускному пункті Мілове. 1 березня росіяни зайшли в Старобільськ. Команда бібліотеки виїжджала з окупованого міста частинами.
— Усе стало очевидно ще тоді, коли Москва оголосила про визнання ЛНР і ДНР. Я розуміла, що вони попруть робити республіки в межах областей, — каже Світлана. — Чого я дійсно не очікувала, що попруть з усіх сторін просто на всю Україну.
Плану Б не було. Навіть якби й був, то все одно евакуювати бібліотеку неможливо в умовах, коли місто захоплюють миттєво. Але все ж, на відміну від 2014-го, директорка ще 24 лютого всім співробітникам роздала техніку — ноутбуки, мікрофони. З бібліотеки забрали сервер і бухгалтерську машину. Хоча вивезти змогли лише ноутбуки.
— У мене було таке враження, що я ходжу по колу і це якесь пекло. І так буде знову і знову, поки я не помру, — зізнається Світлана.
Тримало тільки розуміння, що треба витягати людей. А потім навіть не виникло питання, чи робитимуть вони ще щось, — усі виїхали працювати.
Анастасія з Юлею евакуювалися останніми.
— Півтора місяця в окупації — це величезний страх, що за тобою прийдуть, — розповідає Анастасія. — Це те, що буде з нами ще довго.
Анастасія Літашова
Вони не змогли врятувати фонди й були дуже наївними, коли сподівалися хоча б убезпечити їх. І тепер, переглядаючи пропагандистські ролики або фотографії, як каже Анастасія, з потойбічного Старобільська, вони бачать вкрадені з бібліотеки полиці, стелажі, інші меблі. Навіть книжки.
«Книги? Зі Старобільська ми вивезли людей і свою любов до читання. Саме з цим ми і повернемося додому. А зараз готові повсякчасно говорити про книжки, радити, надихати й бути поруч із вами».
— У 2014-му ми втратили все. У 2022-му ми не втратили одне одного й роботу, — каже Світлана.
Мандрівний замок рухався далі.
— Вам кажуть, що ж ви за бібліотека без книжок? — перепитую тепер у Світлани.
— Так.
— І що відповідаєте на це?
— Що якщо в бібліотеці стоять книги і нема читача, то вона менш потрібна, ніж та, до якої йдуть, але в якій немає книжок.
Бібліотечні мандри
Бібліотека опинилась у Черкасах, точніше там опинилась директорка. А як пам’ятаєте, де директорка, там і бібліотека. Спочатку їх прихистила керівниця місцевого молодіжного центру. Рік по тому для команди, яка потроху з’їжджалася до Черкас, виділили більшу кімнату в обласній дитячій бібліотеці.
— На цей раз усе було вже більш цифровим, ми мали досвід роботи під час карантину. Тож знали, що робити далі, бо в нас була купа онлайнових активностей. Частинку навіть не припиняли, — розповідає Світлана.
Світлана Моісєєва
Приміром, попри евакуацію, практично не зупиняли занять у клубі програмування для дітей Code Club. Загалом то був період частих онлайн-зустрічей і самої команди. Вони трималися одне одного, долаючи відстань і розгубленість перших місяців. На одній такій зустрічі й прозвучало вперше — «мандрівна бібліотека».
— Розумієте, тоді люди ще перебували в стані руху, усі кудись переїжджали, ніхто ще не знайшов більш-менш постійного житла. До того ж молодь, як я розумію, взагалі думала, що це все швидко скінчиться і ми назад, — пригадує Світлана.
— Ви так не думали? — питаю в неї.
— Ні, після восьми років я все прекрасно усвідомлювала. Ми ж не з Буркіна-Фасо воюємо. Це монстр. Його дуже важко сколупнути звідти, куди він уже вліз.
Ідея мандрівної бібліотеки якось одразу припала до душі, напевно тому, що направду передавала її стан. Навіть зараз з умовно сталого в Луганської ОУН_Б є тільки умовна штаб-квартира. Але найперше це про те, як з негативного досвіду зробити позитивний. Бо навіть утративши все, можна працювати, робити гарні, правильні речі. І мати дуже багато.
Усе почалося зі Львова й фотовиставки «Мандрівний Старобільськ», потім був проєкт «Мандрівний культурний шелтер Луганщини» — триденні заходи в різних містах про культуру Луганщини.
— Власне, ми спілкувалися, тусили, дивилися фотографії. Це можливість познайомитися нам краще, тому що українці насправді погано знають одне одного, — каже Анастасія.
Відкриття фотовиставки «Мандрівний Старобільськ» у Львові
Сьогодні Луганська ОУН_Б — це пересувний цифровий хаб, розмовний клуб з української мови, бібліотечна онлайн-йога, Code Club для підлітків, щотижневі літературні онлайн-огляди, стрими з письменниками й письменницями «Літрозмови» й мій особистий фаворит «Душний стрім», смішний і недушний, про те, що турбує зараз.
— Це самоіронія над нами найперше, — сміється Анастасія, яка веде стрим разом з колегою Юлею. — Ми філологині й бібліотекарки. І десь по-своєму душні. І ми знаємо, що є ті, хто хоче душнити, але соромиться. Тому мотивуємо приходити до нас.
Місце зустрічі — прямий етер в інстаграмі.
Іноді колеги іронічно перепитують, а що то за статистика у вас така електронна, коли йдеться про глядачів їхніх онлайнів.
— Це реальний світ, ми живемо соціальними мережами. Це теж робота, і це теж статистика. Просто вона не така, як 20–30 років тому. Треба це прийняти, — каже Анастасія. — Люди інколи заплющують очі на реальність: ні, це фігня, так бібліотеки не живуть. Живуть, ще й як. Ми підтвердження. Мені здається, бібліотеки мають заглядати в майбутнє. Бо якщо бібліотека не зазирає в майбутнє або принаймні не живе сьогоденням, то який сенс у такій бібліотеці? Усе, що з’являється у світі, має бути апробоване бібліотекарями, щоб потім його перетравити і дати своєму клієнтові. Тобто бібліотека має нести знання. Але якщо ми живемо знаннями 20-річної давності, то це не знання зовсім.
Експериментальна лабораторія
Половина активностей бібліотеки проходить онлайн, але ж ще половину вони примудряються проводити наживо — в Черкасах, Дніпрі, Києві, Ужгороді, тобто в містах, де зараз живуть члени команди. Відсутність власного приміщення сильно ускладнює життя, але зрештою головне — шукати виходи, навіть коли перед тобою, здається, черговий глухий кут.
— Це доволі просто, — усміхається Світлана. — Приміром, у Черкасах купа всіляких гуманітарних хабів, штабів для переселенців, громадських просторів. Ми знаходимо локацію, і я питаю, чи можна в них провести захід.
Зазвичай їх з радістю пускають. Водночас гостинністю інших бібліотек вони намагаються не зловживати.
— Нас, звісно, усі підтримують у якомусь такому суто психологічному плані, як людей, які постраждали. Але от пустити у свою бібліотечну кухню їм некомфортно. Та й філософія обслуговування користувачів у нас відрізняється. А лізти зі своїм статутом не хочемо, просто щоб не псувати відносини.
Світлана пояснює на прикладі. Бібліотека є учасником всеукраїнського проєкту «Бібліотеки — хаби цифрової освіти» з підвищення цифрової грамотності для літніх людей. Коли шукали майданчик у Черкасах, щоб проводити заняття, то від пропозиції робити це на базі інших бібліотек довелося відмовитися.
— У нас користувач іде поперед нас. А тут, як і в більшості українських бібліотек, бібліотекар головний. У бібліотеці є інтернет-центр, але в нього потрапити можна, тільки коли туди прийде працівник. І домовлятися треба заздалегідь. А в нас користувач такий, що може зателефонувати й попросити перенести заняття на годинку. Так от, зробити це десь на громадському майданчику легше, ніж у бібліотеці. Та й просто з вулиці туди не зайдеш: треба записатися, отримати читацький квиток і таке інше. Це нібито все дрібниці, але не для нас. Бо в нас немає свого приміщення, у нас є тільки ми й люди, які до нас прийдуть. І нам важливо зробити все, щоб вони прийшли, — каже Світлана.
Так вони і мандрують від локації до локації. Коли у 2022 році бібліотека була частим гостем на міжнародних вебінарах, де ділилася досвідом з іноземними колегами, ті щиро дивувались: «Ми навіть не уявляли, що так можна». Тож у другому своєму перевтіленні луганська бібліотека стала таким собі експериментальним майданчиком.
— Це ще й показовий момент для наших колег, які завжди тримаються за якісь матеріальні речі, — додає Анастасія.
Цих речей може не стати буквально за день. І колись відбудеться деокупація, продовжує вона. Зрозуміло, що на відбудову бібліотек ніхто не даватиме аж таких коштів. А мандрівна бібліотека унаочнює, як можна надавати послуги в регіоні через мінівиїзні бібліотеки, бібліотечні пункти. Бібліотеки мають рухатися в прямому сенсі.
— Це взагалі перспективна така штука. Я завжди кажу: найжахливіше, що ми можемо зробити після війни, то це залишити бібліотеки такими, як вони є. Треба змінювати дуже багато всього, — каже Світлана. — Наприклад, я вважаю (і мене за це не дуже люблять колеги), що нам не потрібна така велика кількість маленьких бібліотек. Жодна країна не потягла б зробити їх усі хорошими. От маємо бібліотеки, які працюють по дві години на день, не опалювані, деякі без світла, без сучасних книжок. Ну нащо воно треба? І такий формат, у якому працюємо ми, має право на життя на заміну, зокрема, тим невеличким сільським бібліотекам. Ось є в центрі громади хороша велика бібліотека, з хорошою креативною командою. Поїхали, провели захід, привезли книжки. І така модель обслуговування була б якіснішою.
Дайте дві. Як публічні бібліотеки (не) оновлюють книжкові фонди під час війни
Якщо вже повноцінно реалізовувати таку модель, то, вочевидь, луганській бібліотеці для цілковитої мобільності не вистачає свого бібліобуса. І благодійники навіть пропонували їм купити такий. Але Світлана поки що ідею відкидає.
— Як директор я в шоці від неї. Бо розумію, який це головний біль — мати на балансі машину й більше нічого. Ну де я її буду ставити? — сміється вона.
І одразу визнає: усе ж пальне знайти легше, ніж вирішувати, де взяти гроші на дорогу, якщо їздити не своїм транспортом. Поки вона не наважиться на одну ідею, час іншої, схоже, настав.
Бібліотекар на дистанції
Чого не робила досі бібліотека за час другої вимушеної евакуації, то це не просила книжок. Усе, звісно, можна пояснити технічними моментами. Але є глибша причина — страх втрати. Проте книжки до них тягнуться, як до магніту. Є вже понад сотня.
— Ми їх не кликали, вони самі йдуть до нас, це приємно. З’являються люди: ну давайте ми дві книжечки вам відправимо, прийміть, — сміється Анастасія.
Частину отримали від фонду «Бібліотечна країна». Зараз чекають книжкову валізку від Ґете-Інституту як переможці конкурсу «Бібліотека року 2023». Бібліотечний фонд знову формується. Але ж книжки не можуть так просто лежати в куточку. Ховати їх від клієнтів — злочин.
Тому і народилась ідея експерименту. У Черкасах у двох дружніх локаціях — у школі графічного дизайну «Графіт» і школі іноземних мов Ideal — вони планують поставити по поличці з новими книжками. Без бібліотекарів, але з QR-кодами й інструкцією, як стати читачем і взяти книжку через телеграм-бот. Бібліотекар дистанційно, побачивши активність у чат-боті, зареєструє відвідувача і знатиме, що книжка пішла до певної людини.
— Хочемо перевірити, як це працюватиме, — каже Анастасія.
Так само бібліотека сподівається з поміччю спонсорів отримати доступ до електронних книг на платформі агрегатора електронного контенту OverDrive, де почали викладати свої книжки і українські видавці. Фактично це спеціальна система, яка дозволяє бібліотеці отримати підписку на художню літературу й надавати на певний час доступ до книжок своїм користувачам.
— Якщо все буде добре, то спробуємо і це. Чому б нам не використати свій досвід, аби запропонувати нові моделі, які додатково можна буде десь застосувати, — каже Світлана.
Бо бібліотека мусить зазирати в майбутнє.
