Америка і Китай: хто кого? (Що нам до всього цього).
Сталося неймовірне. Росії доводиться стежити за світовою сценою з партеру. На сцені панують Америка і Китай. Їх зіткнення або їх діалог визначатимуть рух глобального світу.
Що до цього Росії? У нас свої турботи. У нас на порядку денному всенародне схвалення єдиновладдя навіки-вічні. Іронія в тому, що всенародне схвалення ламаного гроша не варте, якщо єдиновладдя перестає бути великодержавним! Адже Росія випала з ліги тих, хто формує світову траєкторію. Але в такому разі незрозуміло, як єдиновладдя може існувати зі зламаним державним хребтом.
Серед іншого, Америка не в найкращій бійцівській формі. Росія все ниє щодо американського гегемонізму, зробивши його ідеєю фікс, яка має живити нашу образливість. Насправді Америка намагається втекти від своїх зобов’язань. Виведення 15 тис. американських військовослужбовців із Німеччини, а раніше виведення військ із Сирії, рішення виводити війська з Афганістану і обмежений контингент в Іраку – підтвердження згортання світової присутності США.
Розвал світового порядку – це наслідок відмови Америки від ролі арбітра й жандарма. Світ, який бурчав із приводу лідерства США, розгубився, не знаючи, як жити без гегемона, який усіх шикує. Який там гегемонізм, якщо Америка впала у кризу. Усе почало кришитися: економічна рецесія, смертельна пандемія і, нарешті, расовий конфлікт.
Аналітики давно передбачали проблеми, кажучи, що американська модель деградує. Трамп поглибив кризу, почавши підривати принципи, на яких будується американська демократія. Але ті, хто ховає Америку, поспішають. Криза – великий лікар. Зміни неможливі без кризи, яка оголює старезність конструкції. Криза, яка охопила США, можливо, була необхідною для того, щоб американці замислилися про зміни. Велика нація вже переживала кризи 30-х і 70-х років, і їй вдалося консолідуватися, вийшовши на новий рівень розвитку.
В американській традиції закладено регулятори, які оберігають від найгіршого – збереження влади через придушення суспільства. Про це свідчить готовність американців до протесту, який еліта не може ігнорувати, і відмова армії від перетворення нав інструмент придушення. “Ми не станемо репресивним органом. Ми присягнулися захищати право на свободу слова та мирні зібрання”, – сказали військові своєму президенту, коли той спробував змусити армію розганяти протести. Із такою армією можна не хвилюватися за долю демократії.
Китай має динамічніший вигляд. Перша у світі цивілізація, яка сформувала державу, засновану на меритократії та правилах. У Китаї здатність правителів до самообмеження і бюрократичну ефективність закладені в управління тоді, коли в Європі правили монархи, вважаючи державу своєю власністю.
Водночас Китай – країна із комплексом приниження. Протягом тривалого часу Китай компенсував приниження розумною “м’якою силою”. Китаю вдалося піднятися як економічному гіганту, він почав будувати економіку, що базується на знаннях і нових технологіях. Сьогодні Китай, володіючи найчисленнішим у світі загоном учених та інженерів (понад 4 млн людей), став найважливішою частиною глобального науково-технологічного хаба.
Китаю вдалося здійснити повзучу експансію, підпорядкувавши впливу континенти і пронизавши пори західної економіки, водночас витісняючи іноземні кампанії зі свого ринку. Проєкти Сі Цзіньпіна – “Зроблено в Китаї 2025”, “Китайські стандарти 2035” і “Один пояс – один шлях” – означають заявку на світове домінування і експорт китайської моделі.
Але Китай підвело нетерпіння. Занадто рано Пекін заявив про прагнення стати гегемоном. Занадто відверто Пекін почав нав’язувати себе світу. Ось що кажуть китайські аналітики, незалежні від Пекіна. Для того щоб побудувати “світовий порядок відповідно до інтересів Компартії”, Китай здійснює “мілітаризацію, підкуп політиків із різних країн, мстить за критику китайської політики, створює тисячі Інститутів Конфуція в усьому світі, оплачує вчених у США та інших країнах, скуповує за кордоном стратегічні порти та інфраструктури”. Китайські аналітики попереджають: китайське керівництво “ніколи не дотримується обіцянок”, “не вірить у правила, закони і здоровий глузд”, “воно вірить тільки в силу”.
Китайська мирна експансія виявилася ефективнішою від російських спроб змусити світ прийняти її державність. Китай зробив світ залежним від своєї економіки, фінансів і технологій. Але ставши сміливішим, Китай зняв рукавички і почав діяти за російським сценарієм. Пекін перейшов до “дипломатії вовка-воїна” – до глобального жорсткого пресингу. Нова політика асоціюється в Китаї з подвигами героя китайського блокбастера “Вовк-воїн”, у якому Ленг Фен, китайський Рембо, знищує ворогів у всьому світі.
Австралія стала прикладом, який демонструє китайську готовність до відплати. “Ви хочете розслідувати нашу відповідальність за коронавірус, – каже Китай. – Ось вам відповідь!” Збільшивши мита на австралійську сільгосппродукцію, Пекін наразив австралійських фермерів на загрозу банкрутства. Знатимуть!
Америка нас покидає. Китай намагається окопатися на світовій сцені. Але всі вже зрозуміли, дивлячись на ожилого Дракона, що його обійми будуть задушливими. Зрозуміли і здригнулися! Світ невдовзі почне ностальгувати за американським гегемонізмом.
А Росія? Росія в партері. Добре, що не на гальорці. Дивлячись на боротьбу гігантів, ми можемо ввімкнути мізки й подумати, чия перемога буде для нас вигіднішою. За якого гегемона для нас буде менше приниження. Вплинути на результат їх клінчу ми навряд чи зможемо. Потрібно звикати жити за нового балансу сил. Доведеться реалістичніше оцінювати свої амбіції. Це й на краще: настав час нарешті взятися до своїх справ.
Джерело: Лилия Шевцова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
