Ніщо так яскраво не свідчить про убозтво української політики, як Володимир Зеленський і місцеві вибори. Кожне окремо і разом ці феномени, здається, не залишають надії, що в Україні колись з’явиться політика, за яку не соромно.
До речі, це не докір, а, скоріше, похвала президенту, якого останнім часом завалює шквал критики. Часто Зеленського безбожно розмазують просто за фактом його політичного існування, оскільки воно зіпсувало кар’єри багатьох видатних у нашому болоті людей, але й те, що він витворяє, звичайно, заслуговує тисячі проклять. Однак, можливо, у цьому й полягає його головна і мимовільна роль: на своєму прикладі показати, до якого дна опустився наш так званий панівний клас. Із цим завданням він управляється добре.
За першим захопливим актом, у якому професійний глузівник легко розправився із професійними політиками, пішов трагікомічний, коли переможець став приміряти на себе одяг правителя. Сміховинні епізоди чергувалися з відверто ганебними, а іноді виходило і зовсім навіть непогано, що підштовхувало до ідеї, живим втіленням якої є сам Володимир Зеленський: політика все-таки не ракетні технології, вона по плечу досить пересічним людям. Спритність цінується вище за розум. Та й чи були серед них неабиякі? Після Зеленського його попередникам, до яких і без того в Україні ставилися без пієтету, і зовсім не ліпиться аура небожителів.
Водночас шостий президент, який заявив себе як радикальний новатор, усе більше в деталях, звичках і результатах не відрізняється від попередніх, грузнучи у дрібних інтригах, стаючи заручником оточення і власного аж ніяк не разючого внутрішнього масштабу. Зеленський уже в силу свого специфічного досвіду ніби пародіює звичаї, що існують на Печерських пагорбах, але тепер не з боку, а зсередини. Виходить вражаюча самопародія.
Але триває і вівісекція іншого вітчизняного політикуму. Минуло два роки після появи Зеленського на політичному небосхилі, півтора з них він при владі, у всій красі й уразливості, проте, як і раніше, найсерйознішим його опонентом залишається він сам у своїй обмеженості та нерішучості. Ніхто за весь цей час не кинув йому виклик. Жодного якогось цікавого політичного проєкту, жодного яскравого лідера. У нетерплячому очікуванні, що вискочка сам себе поховає, зачаїлися все ті ж улюбленці мас: Медведчук, Порошенко, Тимошенко. І про улюбленців майже не жарт: незважаючи на значні рейтинги недовіри, вони очолюють найпопулярніші після “слуг” партійні структури і претендують підібрати владу, що впала, але самі не злітають. Узагалі, сама ця трійка з її надією на майбутнє – ніби вирок Україні.
Безкрилість української політики – головний висновок із перших півтора року президентства Зеленського, якщо хтось раптом не зрозумів за попередніх президентств. І місцеві вибори його наочно ілюструють. Виборець завалений рекламним шлаком. Люди, які претендують узяти на себе вирішення проблем інших громадян, тотально не здатні розв’язати особистого нагального завдання: цікаво і грамотно презентувати свою претензію на владу. Хтось із нинішніх кандидатів обурювався Зеленським або сміявся над його політичною незграбністю, хтось, навпаки, був натхненний його спробою зухвало, із нуля, рвонути у велику політику. Тепер і ті, й інші, виявивши амбіції, виявилися у схожій ситуації, і, виявляється, усе дійсно не так просто. Зеленському хоча б вистачило здібностей перемогти.
25 жовтня ще раз покаже, що у країні не змінюється зовсім нічого. Уже вкотре.
Джерело: “Слово і діло”
Опубліковано з особистого дозволу автора
